Читать онлайн книгу "Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана"

Жiнок там на тютюн мiняли, або Перший подвиг Богдана
Валентин Лукич Чемерис


Історiя Украiни в романах
«Жiнок там на тютюн мiняли, або Перший подвиг Богдана» – роман-есей, що складаеться з кiлькох повiстей, але з однiею героiнею – Запорiзькою Сiччю. Хоч вона й мала кiлька мiсць розташування в рiзнi роки, змiнюючи iх за потреби, починаючи з Хортицi – Томакiвська, Базавлуцька, Чортомлицька, Пiдпiльненська, або Нова, але це все одно була Сiч – з ii видатними людьми, хоча б iз такими, як Богдан Хмельницький, Петро Калнишевський, Іван Сiрко, Антiн Головатий. А ще ж козаки-сiчовики, кожен з яких був вартий булави отамана… Про iхнi карколомнi пригоди та про незвичайну, незбагненну любов батька Хмеля до Олени, яка так трагiчно завершила свое життя, й розповiдаеться в романi Валентина Чемериса.





Валентин Чемерис

Жiнок там на тютюн мiняли або Перший подвиг Богдана

Роман-есей



Текст подано в авторськiй редакцii


У мою хатину

Прийшли (сотники,

отамани й гетьмани),

сiли коло мене

І про Украiну

Розмовляють, розказують,

Як Сiч будували,

Як козаки на байдаках

Пороги минали…

    Т. Г. Шевченко

І про той фантастичний обмiн, коли мiняли жiнок буцiмто «на тютюн та люльку», теж буде мова в романi. Адже «Жiнок там на тютюн мiняли» – роман-есей, що складаеться з кiлькох повiстей, але з однiею героiнею – Запорiзькою Сiччю. Твiр може бути названий i якось iнакше. Хоча б: «Олена Прекрасна з Чигирина», «Дiвчина пiд бiлим покривалом», зрештою – «Чортомлик»…

І всi назви пiдiйшли б, адже вiн, попри те, що складаеться з кiлькох повiстей, твiр, як уже мовилося, про одну героiню – Запорiзьку Сiч.

Хоч вона й мала кiлька мiсць розташування в рiзнi роки, змiнюючи iх мiрою потреби, починаючи з Хортицi – Томакiвська, Базавлуцька, Чортомлицька, Пiдпiльненська, або Нова, але це все одно була Сiч – з ii видатними людьми, хоча б iз такими, як Богдан Хмельницький, Петро Калнишевський, Іван Сiрко, Антiн Головатий. А ще ж козаки-сiчовики, кожний з яких був вартий булави отамана.

І незвичайна, незбагненна любов батька Хмеля до Олени, вона ж Прекрасна, яка так трагiчно завершила свое занадто бурхливе життя.

І – пригоди.

І навiть пригодоньки, на кшталт тих, що приносять успiх у любовi.




Олена Прекрасна з Чигирина





Пролог

Загляньмо дo Гомера


«Навеснi 1644 р. в околицях Чигирина невiдомо звiдки з’явилась молода i вельми вродлива жiнка, якiй волею долi випало посiсти визначне мiсце в iсторii як Украiни, так i Польщi. Власне саме польськi iсторики вперше назвали ii «кресовою», або «степовою», «Геленою Прекрасною», натякаючи тим самим не стiльки на ii вродливiсть, скiльки на спорiдненiсть долi украiнки з долею античноi героiнi епосу Гомера. Адже, вiдповiдно до жанрових особливостей романтичного сприйняття iсторii, головну причину багатолiтньоi украiнсько-польськоi вiйни середини XVII столiття вони побачили саме в суперництвi козацького сотника Богдана Хмельницького та польського посадовця, чигиринського пiдстарости Данiеля Чаплинського за любов степовоi красунi, порiвнюючи тим самим iх iз спартанським царем Менелаем i сином троянського царя Парисом, головними винуватцями Троянськоi вiйни.

Так хто ж вона, ця степова красуня, котрiй iсторики-романтики приписували таку виняткову роль в iсторii Центрально-Схiдноi Європи, i як надалi склалася ii доля?»

    «Усi гетьмани Украiни», Фолiо, 2008

Якщо вже тут згадали «античну героiню епосу Гомера» (маеться на увазi епiчна поема легендарного грека «Ілiада», в якiй розповiдаеться про причини виникнення Троянськоi вiйни), то вочевидь варто сказати i про неi, Прекрасну Олену (Єлену), спартанську царицю, яка була, як свiдчать давнi греки, найкрасивiшою смертною жiнкою ойкумени. Стати чоловiком такоi красунi мрiяли царi та простi, але знатнi люди, героi тих буремних днiв. Зрештою, батько Олени вiддав ii замiж за юного повелителя Спарти, багатого юнака Менелая, який був безтямно закоханий у спокусливо-чарiвну Олену. Але – вiчний трикутник кохання – Олена закохалась у троянського царевича Париса.

І почалося… Менелай був так закоханий в Олену, що не вiдходив од неi й на крок i, сам того не пiдозрюючи, своею постiйною присутнiстю швидко набрид красунi. В Олени була лише зовнiшнiсть захопливо-запаморочлива, а от характер у неi був – даруйте, – препоганий. Як то й водиться у вередливих красунь, яким усе дозволено. Олена часто чинила наперекiр чоловiковi, затiювала рiзнi iнтрижки i приховувала, що не вiдчувае до чоловiка нiяких почуттiв. Менелай героiчно терпiв витiвки коханоi жони i засипав ii коштовними дарунками, що iх дуже полюбляла Олена. Пiсля таких дарункiв вона трохи пом’якшувала свiй гнiв i свою немилiсть до чоловiка, але ii доброти вистачало на день. А затим вона вже знову вередувала i кричала на нелюбого чоловiка. Їi життя змiнилося лише пiсля того, як вона зустрiла свое справжне захоплення – коханцем красунi став троянський царевич Парис. А вже вiн, у свою чергу, закохався у Прекрасну Олену просто-таки до безтями.

Чим би все це скiнчилося – Олена ж була замiжньою, та ще й чоловiк ii був усемогутнiм царем, – як тут лучилося ось що. Цар Менелай негадано вiдплив на острiв Крит – буцiмто здiйснювати щорiчне жертвоприношення. A юний царевич Парис залишився у Спартi й почав таемно зустрiчатися з Оленою, зiзнався iй у пристрасному коханнi та вiдкрив свiй план ii викрадення.

Гм… На радiсть Париса-юнця, спартанська цариця й сама вже давно мрiяла покинути рiдний край, аби десь почати нове життя. Вона впустила троянського принца до себе в покоi, провела з ним кiлька пристрасних ночей, а потiм, зiбравши коштовностi, сiла на корабель i разом iз коханцем вiдпливла на його батькiвщину.

Та ось – швидко чи нi – у Спарту повернувся Менелай. І йому вiдразу ж донесли неймовiрну вiстку: Олену викрадено Парисом! Цар ледь не збожеволiв од гнiву i велiв своiм пiдданим негайно знайти жону-царицю, а винуватця ii викрадення жорстоко покарати!

Посли вирушили до троянського царевича i поставили перед ним вимогу: негайно повернути викрадену жону Менелая.

– A я ii кохаю, – вiдповiв Парис i навiдрiз вiдмовився повертати викрадену.

– Що я взяв, те – мое, – сказав наостанку посланцям Менелая.

І тодi розгнiваний (а хто на його мiсцi не впав би у гнiв) Менелай почав збирати вiйсько, щоб iти вiйною на Трою. І привселюдно поклявся убити суперника, а заодно i власну жону-зрадницю.

Так почалася знаменита Троянська вiйна, в якiй на боцi Менелая брали участь багато грецьких мiст-держав (ii й вiдобразив Гомер у своiй поемi «Ілiада»).

Вiйна тривала довго i в нiй всього траплялося – то перемагав Менелай, то гору брав Парис. Врештi-решт коханець спартанськоi царицi та ii викрадач отримав свое, як кажуть, по заслузi: вiн загинув вiд поранення отруйною стрiлою, що послав у нього грек Фiлоктет.

Вiйна тривала ще десять рокiв. Зрештою греки, iх називали ще данайцями, бодай i хитрiстю, але захопили Трою та затiяли в нiй «жахливу рiзанину».

А що ж Менелай? Вiн довго шукав Олену, щоб забити ii, за давнiм грецьким звичаем, камiнням. Але тiльки-но цар Спарти побачив свою прекрасну жону, що стояла посеред спаленоi Троi, як кинувся до ii нiг i…

І пробачив усi образи, що iх вона завдала йому. Олена, як кажуть, згнiтивши серце – а що iй залишалося робити, як коханця вже не було в цьому свiтi, – повернулася до Спарти i жила з чоловiком аж до самоi його смертi.

Ось тодi Олена полегшено зiтхнула, що нарештi позбулася нелюбого мужа, але… Що ii чекатиме по смертi Менелая, вона навiть i не пiдозрювала. Рiч у тiм, що два сини померлого царя (вiд iншоi жiнки) влаштували проти ненависноi мачухи Олени змову, i цариця, рятуючись, змушена була тiкати зi Спарти аж на острiв Родос. І потрапила з калюжi в болото. Тамтешня цариця, аби вiдомстити за вбитого пiд Троею ii чоловiка (не забуваймо, причиною Троянськоi вiйни була вона, Олена Прекрасна), велiла своiм служницям уночi задушити сонну Олену.

Що й було зроблено. Так закiнчила своi днi в цьому свiтi найпрекраснiша iз жiнок, яка своiми витiвками (хоча то було в неi нещасне кохання) пiдтвердила вiдому iстину: хто вiтровi служить, тому димом платять…




Частина перша

Королiвська шабля з коштовним рукiв’ям, що стала козацькою



«Виступаючи на iсторичну арену Украiни, Хмельницький найперше знайшов притулок i допомогу в Запорiзькiй Сiчi, у низових козакiв. Позбавлений маетку, дружини, неповнолiтнього сина, осмiяний на сеймi, кинутий до в’язницi й засуджений до страти, Хмельницький з сином Тимофiем на початку грудня 1647 р. втiк iз в’язницi в Запорiжжя…

Микитинська Сiч освячена перебуванням тут знаменитого гетьмана козакiв Богдана Хмельницького. Це було на самому початку його дiяльностi…»

    Д. І. Яворницький. «Історiя запорiзьких козакiв»




«Якийсь Микита, заповзятливий малорос, спокусившись розповiдями своiх побратимiв, котрi бували в походах проти кримських татар, наслухавшись про привiлля Днiпра, багатого рибою i рiзними звiрями, вiд оленя до дикого коня й полохливого зайця, що плодилися на його численних островах, а може, й сам брав участь у походах проти бусурманiв, з якими Украiна здавна вела вiйни, – цей Микита оселився на мисi бiля Днiпра, що й дiстав назву вiд його iменi – Микитин рiг. Передмiстя Нiкополя, тепер мае назву Микитине».

Микитинська Сiч була четвертою – пiсля Хортицькоi, Базавлуцькоi й Томакiвськоi Сiчей Вiйська Запорiзького низового.

Розташовувалася вона на Микитиному розi, або мисi бiля правого берега Днiпра. Як зазначае iсторик козацтва Д. І. Яворницький, «за пiвтораста сажнiв нижче Орлового острова напроти нинiшнього мiстечка Нiкополя… Роком заснування Микитинськоi Сiчi слiд вважати 1638 рiк…»

І далi Дмитро Яворницький зазначае, що вона освячена перебуванням у нiй знаменитого гетьмана украiнських козакiв Богдана Хмельницького.

І чигиринський сотник назавжди поеднав свою долю iз Запорiзькою Сiччю. А козацька доля, за вiдомою пiснею, як…

Як у полi рута,
Сiчена дощами, хрещена громами
Ще й вiтрами гнута.
Козаку не треба
Срiбла анi злата,
Лиш Вкраiна рiдна не була б катами
На хрестi розп’ята.
Погуляймо, браття,
Наберiмось сили,
Поки до походу, поки до схiд сонця
Сурми не сурмили.
Наливайте, браття,
Кришталевi чашi,
Щоб шаблi не брали, щоб кулi минали
Голiвоньки нашi.

Кошовий отаман Микитинськоi Сiчi Федiр Лютай, колишнiй сотник реестрового козацтва, потiм полковник, ще потiм кошовий отаман – теж був крутим до ворогiв. (А яким ще до них бути, до недругiв? Не братом же рiдним.) Чи, як козаки казали: лютий.

– Лютай, лютай до ворiженькiв! – часто в сiчi, вправно орудуючи кривою шаблею, вигукував Федiр.

Лютай, себто лютий. Будь до них непримиренним i жорстоким.

І оте химерне «лютай» як прилипло до козака – тодi ще козака – Федора, то й стало навiть його прiзвищем – Лютай.

Так ось, кошовий отаман Микитинськоi Сiчi Федiр Лютай (яке його справжне прiзвище було, нiхто вже й не пам’ятав) не мiг тодi повiрити тому, що вiн почув на власнi вуха, як i тому, що вiн побачив – теж на власнi очi: чигиринський сотник украiнського реестрового козацтва на службi в польського короля (ба, ба, вiн був навiть призначений все тим же королем на посаду генерального писаря – зело вумний i письменний вдався – все того ж реестрового козацтва) Богдан Хмельницький у груднi 1647 р. негадано примчав iз сином Тимофiем та десятком-пiвтора набраних по дорозi козакiв-гультяiв i зразу, не передихнувши, почав закликати козакiв-сiчовикiв (пан кошовий з подиву навiть рота роззявив) виступити проти короля i взагалi проти полякiв. Вони, звiсно, заслуговують на те, подумав i погодився з сотником Федiр Лютай, але ж…

Але ж це той сотник, який з рук короля за вiрнiсть йому i коронi отримав замашну шаблюку з вельми коштовним – цiлий скарб! – рукiв’ям. Зрештою, все ще дивувався пан кошовий, це той сотник (Богдана Хмельницького вiн ранiше знав, в один час вони навiть сотникували, тiльки в рiзних полках: Богдан Хмельницький у Чигиринському, а вiн, Федiр Лютай, у Переяславському), тих козакiв, якi вряди-годи виступали разом iз поляками проти них, запорiжцiв. А разом iз ними проти запорiжцiв виступав i сотник Богдан Хмельницький. І виступав не раз. Руку завжди тягнув за поляками, щодо украiнського козацтва, то пiдтримував лише старшину, на козакiв же не звертав тодi уваги – навiть придушував iхнi виступи, як козаки бували чимось невдоволенi. До всього ж, вiн друг-приятель самого короля. Здавна зблизився з королевичем Владиславом, майбутнiм королем Владиславом IV. А по-справжньому вони здружилися – Богдан i Владислав – пiд час Смоленськоi вiйни 1632–1634 рр. Добре вони тодi порубали московитiв, завдали iм жару! Та якось в однiй iз битв московити ледь не полонили королевича Владислава – оточивши його, ось-ось могли схопити в полон майбутнього короля Речi Посполитоi. І тодi на помiч йому примчав сотник Богдан Хмельницький, карою небесною звалився вiн на московитiв, якi вже святкували свою перемогу – одних посiк мечем, iнших розiгнав… Схопив королевича до себе на коня, i вдвох вони на однiм гнiдку вилетiли з гущi бою.

Врештi-решт тодi перемогли поляки. Пiсля кривавого бою – поле було всiяно трупами – Владислав-королевич, ба-ба, вже тодi майже король Владислав IV, перед усiм вищим офiцерством вручив своему рятiвниковi коштовну шаблю iз ще коштовнiшим рукiв’ям. Тож i не дивно, що саме вiн, сотник Богдан Хмельницький, був у складi козацькоi делегацii на елекцiйному сеймi, де Владислава обирали королем вже офiцiйно. І там, на сеймi, Богдан Хмельницький виголосив од iменi украiнського козацтва палке слово на пiдтримку короля Владислава IV.

І ось…

Цей друг-приятель i рятiвник короля сотник Богдан Хмельницький (на поясi в нього й досi висить коштовна королiвська шабля) примчав на Сiч. Щоб – нi бiльше нi менше – пiдняти сiчовикiв проти полякiв, яким до того вiрно служив, i заодно й проти свого друга-короля, якому теж вiрно служив.

Що за дивнi метаморфози-перетворення?!

Незбагненно! Хоча…

А раптом це, терзався Федiр Лютай, приiзд друга короля на Сiч та спроба пiдняти повстання, та… та…

Та – провокацiя? Аби пiдштовхнути козакiв – на них шляхта постiйно мае зуб, – на якiсь згубнi дii, щоби та шляхта, маючи «законнi» пiдстави, оголосила вiйну козакам-схизматикам, як вона iх називае…

Га? Що, коли це й справдi провокацiя? Хоча в чомусь подiбному i негарному сотник Богдан Хмельницький нiколи не був ранiше замiшаний, та все ж… Чого на свiтi не бувае i чого часом не втне людина, аби пiднятися щаблями служби ще i ще вище…

Так гадав кошовий Федiр Лютай, але щось у його мiркуваннях не сходилось… І вiн вже твердо був переконаний: на таку пiдлоту Богдан Хмельницький нездатний, вiн все ж таки його хоч трохи та знае. Але що ж це тодi, якщо не провокацiя?

І знову – вкотре! – кошовий Федiр Лютай гадав i так, i сяк… І зрештою доручив своiм вивiдникам розузнати, що ж могло таке лучитися з сотником Богданом Хмельницьким i який дiдько пригнав його, наче навiженого, на Сiч, i що в нього на думцi – лихе чи…

Чого це вiн, з якого доброго дива, вiрно служачи ляхам та iхньому королю (генеральний писар реестрового козацтва!) та виступив проти них, панiв своiх?

І ось що вивiдники вивiдали.



«Вiд кiнця XIII ст. в Польщi почався процес об’еднання земель… В 1349–1352 рр. Польща загарбала Галицьку землю, 1377 р. – частину Захiдноi Волинi. Загроза з боку Тевтонського ордену привела до об’еднання в кiнцi XIV ст. Польщi з Великим князiвством Литовським. За Люблiнською унiею 1563 р. Польща i Велике князiвство Литовське об’еднались у двоедину державу – Рiч Посполиту iз загальним сеймом i главою держави – королем. На пiдставi унii польськi магнати встановили панування на бiлоруських землях та на бiльшiй частинi Украiни (Волинь, Брацлавщина та Киiвщина), що призвело до посилення феодального, нацiонального та релiгiйного гноблення украiнських та бiлоруських народiв. В кiнцi XVI – на початку XVII ст. в Польщi загострилися класовi вiдносини, масового характеру набрали антифеодальнi виступи селян. На Украiнi та в Бiлорусii широко розгорнулася боротьба народних мас за соцiальне i нацiональне визволення з-пiд ярма польських панiв – селянсько-козацькi повстання пiд проводом К. Косинського, Т. Федоровича, І. Сулими, Я. Острянина i К. Скидана (1593–1636 рр.).

Ще по десяти роках почалася Визвольна вiйна украiнського народу 1648–1654 рр. пiд проводом гетьмана Богдана Хмельницького»,

    з iсторичних джерел.

За сьогоднiшнiм адмiнiстративно-територiальним подiлом Суботiв – село Чигиринського району Черкаськоi областi, Украiна.

Розташоване на рiчцi Тясминi (притока Днiпра). Засноване 1616 р. на землi, яку один iз польських магнатiв подарував чигиринському пiдстаростi Михайловi Хмельницькому – батьковi Богдана Хмельницького. Всi довiдники зазначають одностайно: з Суботовом пов’язано багато рокiв життя Богдана Хмельницького.

І де вiн узявся, цей загадковий Богдан?

Батько його, Михайло Хмельницький, був православним шляхтичем з Галичини. З юних рокiв вiн служив у Яна Даниловича, i коли 1590 р. того призначили старостою Корсуня й Чигирина, переiхав з ним до Надднiпрянщини, одержавши посаду чигиринського пiдстарости. Ян Данилович жив переважно в Корсунi та Польщi, Чигиринський замок, до речi, неприступний, що височiв на гранiтнiй горi, був у вiданнi М. Хмельницького. За вiрну службу вiн одержав у володiння хутiр Суботiв за вiсiм кiлометрiв од Чигирина i з роками перетворив його на багату й добре захищену садибу.

Чигирин тодi був останнiм мiстом-фортецею на пiвденно-схiдних рубежах Речi Посполитоi. За ним починалося Дике поле – причорноморськi степи, по яких пролягав шлях на Запорiзьку Сiч i до Криму. Чигирин постачав зброю та стрiливо запорiзьким козакам, вони ж застерiгали Чигирин про татар, якi вирушали в Украiну.

Та ще в тих краях… А втiм, тi краi, про якi й пiде мова, були тодi мало вiдомi, дещо лякливi, повнi небезпек i пригод, а отже i зваб.

«Щодалi, – писав Гоголь, – степ ставав iще прекраснiший. Тодi весь пiвдень, всi тi простори теперiшньоi Новоросii, аж до самого Чорного моря, були золотою, незайманою пустелею. Нiколи плуг не проходив по незмiряних хвилях диких рослин. Однi тiльки конi, ховаючись у них, як у лiсi, витоптували iх. Нiчого в природi не могло бути кращого. Вся поверхня землi мала вигляд зелено-золотого океану, в який бризнули мiльйонами рiзних квiток. Крiзь тонкi, високi стебла трави просвiчували голубi, синi й фiолетовi волошки, жовтий дрiк вискакував наверх своею пiрамiдальною голiвкою; бiла кашка зонтикоподiбними шапками рябiла на поверхнi; занесений бозна-звiдки колос пшеницi наливався в гущавинi. Мiж стеблами сновигали курiпки, витягуючи своi шиi. Повiтря було наповнене тисячею пташиних свистiв. У небi нерухомо стояли яструби, розпластавши своi крила, i пильно дивились у траву. Крик диких гусей, що пливли, мов хмара, осторонь, вiдлунював у хтозна-якому далекому озерi. Із трави пiднiмалася мiрними помахами чайка й розкiшно купалась у блакитних хвилях повiтря. Вся вона пропала у вишинi i тiльки мрiе однiею чорною цяткою. Кат вас вiзьми, степи, якi ви гарнi!».



Михайло Хмельницький одружився з мiсцевою молодою козачкою. 27 грудня 1595 р., в День святого Теодора (в народi званого Богданом) у них народився син Богдан – Богом даний. За звичаем того часу хлопчику дали друге iм’я – Зиновiй. Дитинство його минало серед дiтей селян i рядового козацтва украiнського порубiжжя, де вiйна була звичайною справою.

Рiдний край, Чигиринщина, тодi була степовим прикордонням, на пiвдень вiд неi вже починалося Дике поле, де кочували татарськi орди людоловiв.

Як зазначають iсторики, поселенцями на Чигиринщинi тодi були переважно селяни-втiкачi.



«Рятуючись вiд феодально-крiпосницького гноблення, вони шукали вiльного життя на незаселених, хоч i небезпечних землях. Переважаючим населенням тих мiст були козаки. Вiльнi виробники, вони не визнавали панськоi влади, мали свое самоврядування, своi закони…

Богдан Хмельницький з дитинства вбирав у себе це вiльне повiтря покозаченоi Украiни… Навiть фiзично Богдан загартувався в небезпечних умовах життя степового прикордоння, де виживали, витримували найсмiливiшi, мужнi, мiцнi люди. Ось i вирiс iз Богдана сильний юнак, подiбний до справжнього козацького дуба. Тут також набрав Богдан першого вiйськового досвiду. Все населення прикордоння було озброене i брало участь в оборонi краiни… Безперечно, козацьке оточення справило великий вплив на формування характеру майбутнього гетьмана, на збагачення його життевого досвiду. Пройде недовгий час, i вiн, що був за походженням дрiбним шляхтичем, повнiстю пов’яже свое життя з козацтвом».


О. Апанович.



Тож був вiн для щасливих батькiв i справдi як Богом даний – Богданко, Богданонько, Богдась, Богдасик… Так його матiнка любила величати – Богдасик, Данко, Дан…

Одне слово, богами дан.

Про родословну Богом даного синочка помiчника пiдстарости Михайла Хмельницького нiчого не збереглося. Мабуть, свою родословну й самi батьки його не пам’ятали. І так би й лишилося – без роду-племенi, просто Богдан. Та коли Богом даний виросте i стане знаменитим Богданом Хмельницьким, ось тодi iсторики спохопляться i почнуть дошукуватися, а що ж там на його генеалогiчному древi? І почнуть робити вiдкриття за вiдкриттям. Однi бiографи запевнятимуть, що вiн – iз роду польських шляхтичiв, iншi, що вiн був «чорною кiсткою», адже його мати була простою козачкою. Ще третi посилались навiть на якiсь тiльки iм вiдомi архiвнi матерiали, де буцiмто зазначено, що батько Богдана Хмельницького був гебрей, м’ясар iз мiста Хмiльника на Подолii (е там таке мiсто, вперше згадуеться 1362 р.), так ось, там буцiмто й жив гебрей Берко, хрещений Михайлом, вiд нього, мовляв…



Так ось, той Берко-Михайло буцiмто поселився в Суботовi i тримав там кабак (шинок)… А взагалi, Богдана Хмельницького зараховували то до бiлорусiв, то до молдаван, то… Щоправда, в радянськi часи дискусiя щодо походження гетьмана за вказiвкою згори припинилася, начебто було заявлено: «Наиболее основательным представляется мнение, что Богдан Хмельницкий происходил из состоятельного украинского рода».

Батько Богдана був вельми заможним, вiрно служив польському урядовi, за що й отримав у нагороду хутiр Суботiв.

Вiн i вiддав юного Богданка до езуiтськоi школи у Львовi, куди приймали тiльки талановитих i перспективних дiтей. Православним радили попрощатися зi своею «мужицькою» вiрою i перейти до католицтва, бо iнакше не буде анiяких шансiв зробити кар’еру. І постiйно iм нагадували, що «кожний польський шляхтич вiд народження е сонце», тож радили iм хутчiй ставати отим самим сонцем. Але Богдан Хмельницький слухав тi поради, що лунали у формi наказу, слухав i…

І в католицизм не перейшов. А згодом своiми военними перемогами дуже затьмарив сiяння польськоi шляхти…




Перший подвиг Богдана Хмельницького


Саме так i хочеться вирiзнити цю главку, адже сьогоднi мало хто пам’ятае, що перший свiй подвиг Богдан (тодi просто Богданко), син чигиринського пiдстарости Михайла Хмельницького, здiйснив ще в юному вiцi.

Єзуiтами (вiд лат. Jesus – Ісус) звуться члени католицького чернечого ордену «Товариство Ісуса». Орден заснував у 1534 р. І. Лойола – iспанський теолог. Зокрема, вiн створив систему езуiтського виховання, спрямовану на придушення волi людини й перетворення ii на слухняне знаряддя церкви. У 1622 р. католицька церква проголосила Лойолу «святим».

Єзуiти дотримувалися – i дотримуються – свого головного девiзу: «Мета виправдовуе засоби». Тож езуiти допускають будь-якi пiдступнi дii, що йдуть на користь католицькiй церквi. Протягом XVI–XVIII ст. вони проникли в Украiну, де всiляко пiдтримували колонiзаторську полiтику польських феодалiв на украiнських землях. Їм належить iдея про унiю православноi церкви (простiше, знищення ii) з католицькою. Насаджували унiатство в Украiнi, зокрема створювали езуiтськi школи – дiють вони i нинi – як езуiтськi орденськi товариства – в 90 краiнах свiту.

Одна з таких шкiл окатоличувала православних юнакiв у Львовi. Юного Богдана батько вiддав до Львiвськоi езуiтськоi школи (колегii), аби вiн вивчив там польську й латинську мови, без знання яких у Речi Посполитiй годi було й сподiватися на успiшну кар’еру. Богдан навчався у цiй колегii з 1609 р. по 1615 р., успiшно пройшов класи граматики, поетики i риторики, опанувавши польську й латинську мови.

Варто наголосити, що езуiтськi колегiуми в Украiнi створювалися польсько-шляхетським урядом для боротьби проти православ’я, проти украiнськоi культури, з метою окатоличення та ополячення украiнськоi молодi. Але, як пише Олена Апанович, «свiт чужоi вiри не заполонив душi молодого Хмельницького; згодом, у ходi вiйни, вiн вимагав закриття езуiтських колегiумiв на визволенiй територii Украiни».



Хай там що, а попервах, поки Богдан не виступив проти них зi зброею в руках на чолi своiх козацьких полкiв, поляки зволялися до нього i навiть дали йому посаду сотника, та й служив iм тодi син пiдстарости Михайла Хмельницького вельми вiрно.

А потiм був «турецький гамбiт» в бiографii обох Хмельницьких – батька Михайла i сина Богдана. У 1620 р. почалася польсько-турецька вiйна, i Богдан разом iз батьком та чигиринськими козаками вирушив на вiйну, де приеднався до вiйська С. Жолкевського. Але на лихо не мае втiхи… У жовтнi того ж року поляки зазнали жорстокоi поразки пiд Цецорою, поблизу Яс (тепер територiя Румунii). Це була Хотинська вiйна 1620–1621 рокiв. Шляхетське вiйсько на чолi з великим коронним гетьманом С. Жолкевським (понад 8 тисяч воякiв) рушили до Яс. На допомогу Жолкевському молдавський господар прислав невеликий загiн – близько 600 воякiв, але то були незначнi сили. І ось пiд Цецорою польсько-украiнське вiйсько зiтнулося з чималим турецько-татарським вiйськом чисельнiстю до 40 тисяч воякiв. І зазнало катастрофiчноi поразки. Поляки почали масово тiкати, покидавши все i вся. Їхне вiйсько було повнiстю розгромлене. Михайло Хмельницький полiг у тому бою, а син його Богдан потрапив у полон до туркiв. Був вiн тодi молодим сотником Чигиринськоi сотнi, куди вступив не без допомоги батька. І ось… Батька немае, а вiн у клятих туркiв як ясир. І надii на порятунок – нiякоi.

Пiсля всiх гiрких поневiрянь полону Богдан опинився в Константинополi, де, за свiдченням турецького лiтописця Наiма Челебi, перебував у неволi в одного зi старшин султанського флоту. Потiм Богдан, згадуючи роки неволi, скаржитиметься, що вiн «терпiв два роки суворого ув’язнення». Але навiть у таких умовах молодий сотник дарма часу не гаяв, за роки неволi добре опанував турецьку мову, що потiм йому вельми знадобиться, як стане гетьманом та залучатиме на свiй бiк туркiв. Ймовiрно, що турки поводилися з ним доволi стерпно, бо Хмельницький добре за той час вивчив спосiб життя туркiв, стан iхнього вiйська i навiть завiв деякi знайомства серед наближених до султана. Зокрема, заприятелював iз Бектеш-агою, майбутнiм радником султана. Усе це вiн потiм використовуватиме у своiх переговорах з османським двором.

Як вiн вирвався з полону, iснуе кiлька версiй. За однiею з них, його викупила мати, за iншими – запорiжцi буцiмто обмiняли сотника на турецьких бранцiв – «iз вдячнiстю згадуючи його батька».

Повернувшись додому, в Суботiв, Богдан зайнявся господарством – батька вже не було i всi турботи лягли на його плечi. А поки там що, його овдовiла матiнка вийшла замiж за дрiбного бiлоруського шляхтича Пьотркувського повiту Василя Ставецького i виiхала з Суботова.

Богдан залишився самотнiм. Але й – повноправним власником хутора. (По якiмсь часi мати у своему другому замiжжi народила сина Григорiя, який з невiдомих причин узяв собi прiзвище не батька, а Хмельницьких.)

Сяк-так упорядкувавши життя в Суботовi, Богдан поновився на вiйськовiй службi як реестровий козак Чигиринського полку. Будучи сином загиблого в бою чигиринського пiдстарости, Богдан користувався успiхом i швидко почав просуватися по службi. Вже знову ставши сотником, вирiшив, що час йому, врештi-решт, обзаводитися власною сiм’ею, допоки одинокому козакувати. Та й вiк уже пiдпирав – 30 рокiв виповнилося. До жiнок вiн узагалi нiколи не був байдужим, а от супутницю життя довго не мiг собi вибрати.

«Якщо чоловiк до тридцяти не жениться, то пiсля тридцяти його й чорти не женять», – каже народна мудрiсть.

І Богдан, вирiшивши обзавестися парою, недовго й шукав пiдхожу наречену.



Дiвчина була в розкiшнiй вишиванцi, з разком коштовного червоного намиста на грудях, що його вона раз по раз торкалася пальчиками, поправляла та явно ним пишалася. Це помiтив Богдан, посмiхнувся у вуса i раптом (узагалi вiн полюбляв спiвати) затягнув:

Пливе човен води повен
Та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп!
Іде козак до дiвчини
Та все тюп-тюп-тюп-тюп!
Пливе човен води повен
Та й накритий листом…
Не хвалися, дiвчинонько,
Червоним намистом!
Бо прийдеться-доведеться
Намисто збувати.
Молодому козаковi
Тютюн купувати…

А вона раптом на одному подиховi:

– Такому козаковi, як ти, Богданку, я ладна все життя тютюн купувати! Ще й люльку твою тютюном набивати.

І все було в ту мить i вирiшено.

І все склалося добре – на довге i щасливе подружне життя. У 1623 р. пан сотник Богдан Хмельницький посватався (козаки Чигиринськоi сотнi навiть iз мушкетiв палили, як вiн сватався) до сестри свого друга Ганни Сомко, яка так необачно (чи й щасливо) похвасталася перед братовим другом своiм червоним намистом.

Дружиною Ганна виявилася надiйною та вiрною, чоловiка свого, Богдана – iй, вважала, Богом даного, – кохала щиро, тож молодята зажили спокiйно i в добрих статках.

І що б, здавалося, такого – тютюн. Трав’яниста рослина родини пасльонових, у листi якоi мiститься нiкотин. А можна тютюном назвати висушене та подрiбнене листя i стебла цiеi рослини, що iх використовують для курiння, нюхання, жування – гм-гм… (Мiй дiд Макар – земля йому пухом! – скiльки його малим пам’ятаю, вирощував тютюн, висушував листя й стебла, подрiбнював i потiм курив його, та так, що, скiльки його пам’ятаю, стiльки й стирчала в його ротi товстелезна ядуча цигаряка, а ми, малi, боялися з-за того «паравоза», що димiв пiд носом, i пiдходити до нього.)

Тютюну – понад 70 видiв, поширених переважно в Америцi та Австралii. До нас той тютюнище прибув, як вiдомо, з Америки. В культурi великого значення набули два види: махорка i тютюн справжнiй. (От iх якраз i смалив мiй любий дiдусь Макар!) З тютюну виготовляють курильнi вироби, а з його вiдходiв одержують препарати для боротьби зi шкiдниками сiльськогосподарських культур та нiкотин – загрозливу для здоров’я рiч, бо сам курю тютюн бiльш як пiввiку i знаю, що це таке! Вперше в Європу його завiз 1560 р. француз Ж. Нiко – звiдси i його назва. Той нiкотин, що може вбити навiть коняку – кiлька його крапель. (Якась жiнка, почувши таке, вигукнула: «Боже, i навiть коняцi дали закурити!») Але в малих дозах тютюн зi своiм нiкотином справляе на органiзм збуджувальну дiю, у великих – може призвести до фатального випадку. Але як приемно дiе на курця той нiкотин! По собi знаю, шостий десяток лiт курю i все нiяк цю, даруйте, приемну заразу не можу кинути!

Так ось, знищуючи шкiдникiв сiльськогосподарських культур, тютюн часто знищуе i самих курцiв, але вони смалять його, димлять десятилiттями. Особливо дружно i радiсно димiли козаки, не випускаючи з рук своiх люльок, якi стiльки радощiв iм приносили!

Ганна Сомко, ставши Хмельницькою, себто дружиною Богдана Хмельницького, охоче i цiлком добровiльно перебрала на себе обов’язок забезпечувати чоловiка тютюном (щоби вдома кисет його завжди був повний свiжонакришеного тютюну (тютюнцю, як лагiдно вона казала, жiнкою вона була взагалi лагiдною – щедрою на доброту i любов). І постачала йому тютюн справжнiй i тютюн запашний, що його купувала чи вимiнювала в тютюнникiв Суботова i навiть Чигирина. Богдан смоктав люльку, якою його дружина Ганна чи не завiдувала, i чоловiк, заклопотаний справами, час вiд часу та й гукав:

– Ганнусю, де моя люлька? Ти приготувала менi тютюнець i люльку ним набила? Без тебе не вiдаю навiть, де моя люлька.

– Осьдечки, любий Богданчику, пiдготувала ii, свiженьким тютюнцем набила. Кури на здоров’ячко.

І подавала готову до курiння його улюблену люльку, з якоi – мабуть тому що бiля неi поралася дружина – так смачно курилося, i Богдан, попихкуючи, навiть безтурботно намугикував:

– А тютюн та люлька козаку в дорозi знадобиться…

І не тiльки в дорозi. Трапиться вiльна годинонька, козак одразу ж дiстае кисет iз тютюном, набивае люльку, викрешуючи вогню та слухаючи розповiдi бувалiших козакiв, смокче люлечку. Люльки були в козакiв коротенькi, званi носогрiйками, або ще люльками-буруньками. Знавцi козацького життя свiдчать: люлька для козака була першою справою. Навiть на Великдень принесуть козаки з церкви паски, поставлять iх, а самi мерщiй за люльки: «А ну те, братчики, берiться за люльки, нехай паска постоiть…». Люлька для запорiжця – сестра рiдна, подруга люба. Навiть на коня сiвши, козак одразу ж запалить люльку, i верству за верствою кiнь бiжить, а запорiжець усе смалить люлечку свою. У них крiм того, що була в кожного своя, iндивiдуальна люлька, мали вони ще й «обчественну»: нею слугувала чимала люлечка, обцяцькована намистом i коштовним камiнням, рiзними бляшками та написами на кшталт «козацька люлька – добра думка». З такоi люльки, всiвшись кружком, смоктало дим цiле товариство – почережно, коли щось там обмiрковували чи коли готувалися до нового походу. (Були в них ще й нюхальнi рiжки з тютюном.)

Нi з ким козаку так не думалось, як iз люлечкою, коли вiн попихкуе собi димком та мiркуе щось там…

Козаковi, як тому бiдному сiромасi:
Ненька стара, жiнки нема, а сестра малая.
Чом же в тебе, козаченьку, сорочки немае?
Ой сiв пугач на могилi та «пугу» та й «пугу»!
Гей, пропадати козаковi та в темному лугу!

А ось люлька, тiльки тютюнцем ii натрусить i вогню викреше, вмить розганяла його невеселi думки, i життя враз ставало веселiшим та бадьорiшим.

І вже безтурботнiсть чи не через край хлюпае:

Се козак запорiжець, нi об чiм не туже:
Як люлька е й тютюнець, то йому й байдуже.
Люльку курить – не гуляе
І на серцi радiсть мае…

…А вiрная дружинонька, Ганна Сомкiвна знай стараеться, добрий тютюнець у неi нiколи не вибувае та будь-якоi митi дня чи ночi – це якщо чоловiк не в походi, а дома, – подасть люлечку, викреше Богдан вогню, затягнеться i скаже:

– Нарештi i я козак!.. І люльку свою маю, i Ганнусю маю – жити менi й жити як у Бога за пазухою… Сам Господь менi таку жiночку послав. Га, Ганнусю? Тебе сам Бог менi послав?

– Бог, Бог, – погоджуеться Ганна. – Йди, каже, Ганно, до Богдана, кращого мужа за нього i в свiтi бiлому немае.

І прожили вони разом бiльше двадцяти рокiв. Дiтей народили шестеро (за iншими даними – семеро). Ганна виявилась не лише чудовою дружиною, а й такою ж господинею i матiр’ю. І все в них i далi було б добре (сотник Богдан водив своiх козакiв у походи – туди, куди йому наказували та посилали поляки), а жона терпляче чекала його на хуторi, доглядала дiтей та вела господарство. Тож i дiти були доглянутi, i господарство, i маеток пiд недремним оком панi сотникiвни теж просто-таки процвiтав. І все б i далi у них було до ладу, якби не ворожнеча (сотник Богдан тодi й не думав про долю пiдневiльного свого народу, що стогнав пiд п’ятою окупантiв, сирiч шляхти, та й служив вiн вiрно тим окупантам, якi знущалися з його народу) i все б у них i далi, кажемо, було добре й до ладу, якби не ворожнеча, що раптово спалахнула мiж Данiелем Чаплинським та Богданом Хмельницьким.

І ось через що все почалося. Як кажуть проникливi французи: шерше ля фам. Так, так, у всьому шукайте жiнку. А втiм, що ii шукати, як вона сама з’явилася в Суботовi. І ось iз якоi причини-рахуби. Дружина сотника Богдана Ганна Сомко (а втiм, вона вже двадцять рокiв як була Хмельницькою) стала без вини винуватою. Вiд народження Ганна вдалася хворобливою (справдi, хiба це ii вина?), хворiла вельми часто. Чи просто нездужала. Та й сiмейне життя для неi, кволоi, було все ж таки важкуватим. За двадцять рокiв шлюбу народити шестеро (чи семеро) дiтей – це майже все подружне життя Ганнi довелося проходити вагiтною. Або доглядати – часом i ночей недосипаючи – дiтей. Та ще на ii слабеньких плечах (чоловiк з одного походу йшов в iнший) було чимале господарство. Особливо маеток, що за невгамовноi Ганни просто-таки процвiтав! (Але чого це коштувало бiднiй жiнцi!) А все це – маеток, господарство, дiти – вимагало постiйного нагляду – клопотiв i здоров’я, А для Ганни, слабкоi вiд народження, це було тяжким навантаженням.



Пiсля двадцяти лiт таких клопотiв та щоденноi невсипущоi працi Ганна й геть злягла. Звiдтодi днi ii минали здебiльшого в постелi (але, й лежачи в постелi, вона тримала маеток пiд своiм наглядом), ахами-охами, стогонами та скаргами на болячки.

Але що далi, то ставало гiрше. Вона тепер рiдко виходила зi спочивальнi, але ж маеток-господарство, дiти – все це потребувало нагляду, а про турботи годi було й казати. Ось тодi до Богдана нарештi дiйшло: та чого це вiн не жалiе дружини, треба знайти iй помiчницю по господарству.

Сказано – зроблено. І невдовзi на хуторi Суботiв (а отже, i в сiмействi пана сотника) з’явилася така помiчниця – молода i звабна полька (за iншими даними – украiнка) на ймення Олена (деякий час ii, щоправда, чомусь звали Мотроною). Прийшла прислуговувати жонi сотника. І перебрала на себе чи не всi ii клопоти. Ганна полегшено зiтхнула i навiть аж зрадiла такiй слухнянiй та роботящiй помiчницi, не пiдозрюючи, що разом iз помiчницею до неi прийшли й бiди. І не тiльки ii, а, як час покаже, i всiеi Речi Посполитоi.



Олена (вона ж Єлена, вона ж Гелена, вона ж, зрештою, Мотрона) Чаплинська (рiк народження невiдомий, страчена 1652 р.) – шляхтянка, друга дружина Данiеля (сирiч Данила) Чаплинського i друга дружина Богдана Хмельницького. Існуе кiлька версiй про походження Олени-Гелени. За однiею з них, вона походила зi шляхетського православного роду з Брацлавщини i звалася Мотроною. Коли виходила замiж за Чаплинського, перейшла в католицтво i прибрала iм’я Гелена. Себто Олена-Єлена. Так, так, буцiмто ii iм’я при католицькому хрещеннi було вибрано на честь Єлени Прекрасноi зi Спарти.

За iншою версiею, Гелена за походженням була польська шляхтянка, католичка, з роду Кемеровських, герба Корчак. (У деяких польських джерелах ii названо «Гелена з Дикого поля».) Коли виходила замiж за Хмельницького, тодi нiбито перейшла у православ’я i прибрала iм’я Мотрона. Але всi джерела одностайнi в тому, що Гелена була шляхетського походження, рано осиротiла та прийшла в сiм’ю Хмельницького як нянька для дiтей Богдана та помiчниця для його хвороi дружини Ганни Сомко. В народi ii прозивали «ляшкою», мабуть тому, що ii батько походив iз Речi Посполитоi. Зоставшись сиротою, дiвчина знайшла притулок у будинку Хмельницького, де клопоталася господарством, допомагала хворiй дружинi Богдана, наглядала за його та Ганниними дiтьми.

А до Богдана нарештi прийшла любов.

Найбiльша i найнезвичайнiша.

Це коли ВОНА негадано з’явилася в Суботовi.

Прекрасна i прегарна!

І це ii головна ознака. A ще вона – чудова.

Спокусниця.

Чарiвниця.

Принадниця.

Звабниця.

Гм… Чи не забагато величально-вишуканих епiтетiв для однiеi жiнки?

Для когось, може, й так, для неi – нi. Бо це – ВОНА.



Вам нiчого не кажуть цi епiтети, за якими вмирають всi жiнки свiту? Жаль. А для нього – тодi вже одруженого, батька шести чи семи дiтей – вона стала сенсом його подальшого життя, сонцем, що засяяло для нього у другiй, завершальнiй половинi життя…

Кажуть, що жiнки завжди мало. A все тому, що жiнка, бодай i вродливиця, може бути ще i ще вродливiшою та незвичайнiшою. І хоч скiльки кохай, а ii чоловiковi все здаеться мало.

Такою i була Олена-Гелена, вона ж Мотрона в Суботовi. Принаймнi такою ii сприймав Богдан – йому хотiлося ще бiльше й бiльше Олени, але… Вiн хоч i закрутив з нею напропале, та… Самi розумiете – за живоi жiнки. Ось це дещо й дратувало, даруйте, Богдана. Що жiнка його все ще – прости, Господи, – жива. Лежить чи не при смертi, а все iдно не залишае цього суетного свiту – i що вона в ньому такого… гм-гм… знайшла? Поховавши ii, Богдан став би жити вiдкрито з Оленою, а так… Доводилось утаемничувати свою любов.

Один iз авторiв про цю пригоду так писатиме (1894 р., журнал «Киевская старина»): «Дружина Хмельницького хворiла i потребувала помiчницi. Гелена зумiла зайняти мiсце i в серцi ii чоловiка. Але законна супруга була жива, все ще жива, тож доводилось чекати, i Богдан чекав терпеливо, тiшачись надiею на бiльш-менш швидку розв’язку… Перспектива чекати, поки помре жона Богдана, не подобалась Геленi». Ось чому вона й прийме пропозицiю удiвця Чаплинського i пiде з ним пiд вiнець…».

Але це буде потiм, а тодi… А тодi Гелена ще чекала смертi господарки Суботова – з останнiх сил терпiла й чекала…

І це все вона – Олена-Гелена.

Гелена (польською Helena) – фонетичний варiант iменi Олена. Геленка, Гелюся, Гелюська, Гелюнька, Гелюсенька…

Це вiн ii так називав i навiть – а вже гетьманом був, пiввiку розмiняв, а бач, пiсеньку – особливо пiсля iхнього зближення, – наспiвував:

Ой лугом, лугом вода йде,
А попiд лугом стежечка.
Ой туди Гелена ходила,
З луговою водою говорила…

(Можливо, Гелена – вiд hele – сонячне свiтло. Або helene – смолоскип.) Boна й була для нього сонячним свiтлом, весняним сонечком, що на схилi лiт нарештi заглянуло в його вiконечко i зiгрiвало його довгi роки. І вiн, як метелик темноi ночi, летiв до своеi Оленки. І для нього вона була Оленонька, Оленочка, Оленуся, Оленця, – чи й Лена, Леночка, Ленуся, Єля, Ляля. А вона однаково радiсно вiдгукувалася на обое iмен – Олена i Гелена.

І це була вона, вона, ВОНА – Олена-Гелена Чаплинська, його чарiвниця, його звабниця, принадниця-спокусниця i сонце весняне у другiй половинi його життя. Вже на схилi вiку.

Де вона взялася в Суботовi, на хуторi його, з яких краiв вигулькнула, чийого роду-народу – того нiхто гаразд не знав. І вiн теж. Вигулькнула, нiби нiзвiдки. A вiн вже й не сподiвався на якусь любов – двадцять лiт подружнього життя мав, звик до жiнки i мовби ii й не помiчав. Яка там любов. Аж тут Олена-Гелена. І вiн так i не дiзнався, хоч i розвiдку мав, iз яких вона краiв, не знав i не захотiв дiзнаватися, бо надто кохав ii.



Спершу все було нiби гаразд. Ганнi Хмельницькiй, коли з’явилася на хуторi така дiева помiчниця, стало, безперечно, легше. Олена, молода i здорова, здаеться, не знала, що таке втома. Зранку й до ночi вертiлася невгамовна дiвчина в господi та по господарству, i все у неi виходило, i все ладналося, як вона з’являлася. Слухняна, привiтна, доброзичлива. І все з пiсеньками, жартами – вiд неi в Суботовi стало веселiше. І Ганна Хмельницька ожила. Про таку помiчницю ранiше вона й не мрiяла – наiвна!

Бiдна жiнка навiть i не пiдозрювала, який удар (з появою в Суботовi Олени-Гелени, яку ще iнодi звали Мотроною) на неi чекае. Той удар, що буде коштувати життя i iй, i одному з ii синiв…

І де вона взялася, Олена-Гелена, вона ж iще й Мотрона, звiдки вигулькнула в Суботовi? Чи з неба прилетiла? Що вона вродливиця, i вродливиця аж надто, Ганна звернула увагу i навiть якийсь час ревнувала ii – до кого? Тодi й не думала про зраду единого. А згодом почала заспокоюватися. Поталанило дiвцi з вродою, важливiшим було iнше, а саме: те, що вона така слухняна й така роботяща. Але вряди-годи, та панi сотникiвна подумки цiкавилась: звiдки вона, чийого роду-народу?…



Як свiдчать деякi iсторики, Олена була дiвчиною шляхетського походження, але – сиротою. Де вона народилася i жила до того, як з’явилася в Суботовi, так i залишилося для iсторii нез’ясованим. Бiльш вiдомим стало те, що лучилося пiсля того, як вона з’явилася в Суботовi в сiм’i сотника Богдана. (Хто ii Хмельницьким порадив, бог його знае.) A далi лучилося те, що й мало лучитися. Пан сотник, вдатний iз себе козарлюга, ще при силi i на вид нiчого, хоч i розмiняв уже пiввiку, а жiночим плем’ям iще цiкавився. Не чернець-бо. Та й дружина вже давно зiв’яла, передчасно постарiла, тож бiльше не вабила, як ранiше, пана сотника. Вона хворiла собi, стогнала та скаржилась на болячки (це пана сотника вже дратувати почало), а тут цiлий день крутиться перед ним молода i здорова дiвка, звабна i при тiлi, весела завжди, i язичок мала для дотепiв i шпильок гостренький. Як поведе оком i звабним станом, у пана сотника щось i починае, вже забуте, пробуджуватися – чоловiк же вiн, врештi-решт, козак ого-го!

A дiвка вертиться i вертиться перед паном сотником – то звабними грудьми (казали – цицьками), то такими ж сiдницями – гм-гм… І до грiха було ближче, нiж рукою подати.

І грiх швидко лучився, як дiвка Олена-Гелена, доки у своiй спочивальнi панi Ганна стогнала та скаржилася на болячки, так ось дiвка негадано як опинилася в постелi з паном сотником.

І не один раз – таким звабним дiлом одним разом вiдбутися ще нiкому не таланило. І всi вже знали в Суботовi, де ночуе служниця Олена, тiльки сама панi Ганна того ще не вiдала. А про дiвку Хмельницьких дiзнався i навiть хтивим оком на неi накинув сусiда – пан Чаплинський. І, як i всi, хто здибувався з Оленою-Геленою, звабою i спокусницею, захопився нею. До всього ж вiн був удiвцем i постiйно нудьгував за жiночими пестощами. Вiльних жiнок у тих краях було не густо, а то i взагалi iх не було, а тут така зваба в сусiдiв Хмельницьких з’явилася – грiх упустити.

І помiчник старости Данiель Чаплинський вирiшив перехопити в сусiда його дiвку.

Староством називалася адмiнiстративно-територiальна i господарська одиниця в державних володiннях у феодальнiй Польщi, Великому князiвствi Литовському та на загарбаних ними украiнських та бiлоруських землях. До складу староства входили одне та бiльше мiст i мiстечок та кiлька сiл. Староства надавали вищим урядовцям за службу.

На територii староства у феодальнiй Польщi та Литвi адмiнiстративно-судовi та iншi функцii в XIV–XVIII ст. здiйснював староста, представник монарха.



Олену-Єлену, вона ж Гелена, всi, хто писав про неi, називали надзвичайно вродливою. Гм… Така вона була насправдi, чи це перебiльшення? А втiм, навколо Чигирина, на степовому кордонi бiля самiсiнького Дикого поля не так уже й багато було вродливих панянок, тож нi в Чигиринi, нi в Суботовi Олену не було з ким порiвняти – наречених там був стiйкий дефiцит, тож i просто вродлива, приемноi зовнiшностi Олена здавалася красунею вищого гатунку. А через згадуваний дефiцит наречених у Богдана Хмельницького швидко з’явився дуже небезпечний суперник – теж удiвець i теж у лiтах, литовський шляхтич Данiель Чаплинський, бувалий воiн, чигиринський пiдстароста i довiрена особа польського хорунжого Конецпольського.

Пiдстароста, помiчник старости.

І що захопило бiльше Чаплинського та бiльшу викликало заздрiсть – чи то молода красуня, коханка сотника, чи його гарно доглянутий маеток у Суботовi. А втiм, здаеться, що впливовий урядовець Речi Посполитоi вирiшив, скориставшися своею владою та заступництвом магната Конецпольського, вiдiбрати у Хмельницького i його красуню-коханку, вродливицю Олену Прекрасну, i не менш прекрасний маеток сотника в Суботовi.

Для початку вирiшив трусонути його добряче. Та так, щоб вiн i з хутора Суботiв вилетiв. Ач який – безрiдний сотник! Не таких ламали i зi свiту зживали. І пан пiдстароста, користуючись владою, для початку зажадав у Богдана Хмельницького документальнi акти, якi давали б останньому право володiти хутором Суботiв.

Як i слiд було чекати, таких документiв у Хмельницького не виявилося. Чаплинський зрадiв, аж руки задоволено потер одна об одну, а пан Хмельницький страшенно подивувався: чого це в нього немае документiв на право володiння хутором Суботiв – куди батько дивився?

Як кажуть у таких випадках, запахло смаленим. Треба було рятувати господарство вiд конфiскацii – на це поляки були швидкi. Не маеш прав на маеток? Забираемо маеток у скарб.

Богдан Хмельницький спiшно помчав до Варшави, до короля Владислава IV: я тебе, мовляв, колись порятував пiд Смоленськом, рятуй тепер ти мене.

Король, на щастя Богдана, виявився iз тих, хто не забувають зроблене iм добро. Тож не забув вiн, що саме Богдан Хмельницький колись врятував йому життя: потрiбнi документи було пiдписано, i сотник повернувся додому врятованим.

Принаймнi так вiн гадав, але зовсiм iншоi думки був пан пiдстароста Чаплинський. Коли Богдан повернувся з Варшави, то виявив, що за час його вiдсутностi люди Чаплинського обнишпорили весь його маеток, а що шукали, не пояснювали. До того ж, Чаплинський наказав за несплату Хмельницьким податкiв конфiскувати його улюбленого коня…

Це вже було занадто, Богдан Хмельницький хапався за рукiв’я шаблi, подарованоi йому пiд Смоленськом королем, але Чаплинський нiби нарештi вгамувався. Як згодом виявиться – до слушного часу. Для нанесення вирiшального удару, а панi Олена-Гелена не йшла з його голови i вiн уже подумки з нею крутив любов, – тож чекав нагоди. І – дочекався.

По веснi 1647 р. Богдан Хмельницький кудись подався зi своею сотнею, а коли повернувся, то в першу мить йому й мову вiдiбрало.

І було вiд чого. Ось якi свiдчення залишила iсторiя.

«Чаплинський увiрвався в хутiр, спалив млин i оголосив, що Богдан не може вважатися законним володарем, тож вiднинi повновладним хазяiном тут е вiн, Чаплинський. Челядь понуро слухала, позиркуючи на озброених солдат. Тiльки одна людина зважилась вiдкрито протестувати: то був десятилiтнiй син Богдана Остап. З безпосереднiстю, властивiй його вiку, вiн обсипав незваного гостя градом образливих дитячих слiв. Пихатий поляк наказав негайно вiдлупцювати дитину. Екзекуцiя була настiльки лютою, що хлопчик невдовзi помер».

Але й це ще не все. Спустошивши хутiр Богдана, Чаплинський повiз iз хутора головний свiй трофей – красуню Олену. І швидко – чи не через день – обвiнчався з нею за католицьким обрядом.

Ганна Хмельницька такого лиха, як спустошення хутора i смерть сина, не перенесла, з нею вiд обурення лучився грець – i все було скiнчено.

Зi смертю дружини Богдан став удiвцем iз шiстьма неповнолiтнiми дiтьми на руках. Буцiмто вiн тодi скаржився, що опинився – зi смертю дружини – «в сирiтствi й тяжкiй бiдi». Хоча ще за життя хвороi дружини чи не вiдкрито спав iз вродливою шляхтянкою, яка допомагала йому поратися по господарству, виховувати його дiтей i розраджувала його душевну тугу. В обiймах молодоi звабноi дiвки Богдан аж нiяк не мiг почуватися сиротою, як то вiн – чи не для годиться, – заявляв по смертi жони. Хоча, звичайно, втрат – пiсля нападу Чаплинського на хутiр – вiн зазнав значних. Клятий пiдстароста навiть забрав його улюбленого коня – що було для Богдана воiстину великою втратою. (Щоправда, його втiшила жона Ганна ще за свого життя – чи не в останнi днi вона викупила в пiдстарости чоловiкового коня за 12,5 злотих – сума на той час значна!)

Шукаючи справедливостi, Богдан звернувся до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького, про якого розпускали чутки, що вiн, мовляв, людина лицарська i шляхетна.

«Не знати, – писав у листi до Потоцького Богдан Хмельницький, – звiдки взявся цей порушник мого спокiйного життя. Чаплинський – литовський заволока, польський п’яниця, злодiй i грабiжник украiнський, пiдстароста чигиринський, котрий, господарюючи вiсiм лiт на Чигиринщинi й прикриваючись iм’ям свого начальника пана Конецпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братiв i привласнив iхнi маетки. Звичайно ж, тепер Чигиринщиною володiе не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник i п’яниця Чаплинський».

Спершу сотник вперто апелював iз приводу такоi несправедливостi до королiвськоi влади, вимагаючи негайно повернути йому забране майно, кохану жiнку та задовольнити принижену гiднiсть. Оскiльки влада не квапилася покарати свавiльника, Хмельницький, вiдповiдно до норм шляхетськоi етики, викликав свого кривдника на чесний герць. Але той категорично вiдмовився ставати до бар’еру, оскiльки Хмельницький йому, шляхтичу, мовляв, не рiвня, вiн хiба що «козацький хлоп» i Чаплинський з таким битися не буде.

Звертання до коронного гетьмана Потоцького теж нiчого не дало. Ба, таки дало. На сотника впала тiнь бунтiвника. О. Конецпольський, який завжди з пiдозрою ставився до Богдана Хмельницького, заявив, що вiн засуджуе сотника як людину «бунтiвну духом i з розумом, схильним до всього лихого». (Хмельницького обiбрали, а його самого ще й оголосили лихим!) Потоцький навiть висловив побоювання, щоби «Рiч Посполита не зазнала вiд нього багато лиха, бо нiколи не було мiж козаками людини подiбних здiбностей i розуму».

Збадьорений такою пiдтримкою коронного гетьмана, Чаплинський вирiшив-таки домогтися свого, i насамперед – вiдiбрати маеток у Суботовi.

І десь у березнi-квiтнi 1647 р. чигиринський пiдстароста органiзував збройний напад на Суботiв, пiд час якого, за словами Хмельницького, «голодний люд снопами рознiс зiбране протягом кiлькох рокiв збiжжя, якого було на гумнi 400 кiп. Висiяне на поля зерно все пропало, бо посiви витопчено худобою, кiньми, вiвцями».

Забравши Олену Прекрасну, спустошивши маеток, Чаплинський за все це Богдановi велiв як у насмiшку виплатити 150 флоринiв, тодi як захоплена земля коштувала 1000 флоринiв. Це вже було занадто. Ось тодi Богдан у гнiвi сказав:

– Якщо маю шаблю в руцi, то не все забрав у мене Чаплинський, жие Бог i козацька ще не вмерла мати!



І все ж нагла кончина дружини, з якою вiн за двадцять лiт прижив шiстьох чи сiмох дiтей, так не вразила й не обурила Богдана, як те, що Чаплинський викрав у нього любку-голубку, його незрiвнянну Олену Прекрасну i навiть…

Навiть обвiнчався з нею в католицькому соборi.

І Богдану нiчого не залишалося, як з горя – чи з безвиходi – краяти душу i серце вiдомою пiснею про те, що

Копав, копав криниченьку
Недiленьку-двi…
Любив козак дiвчиноньку
Людям – не собi!

З такою думкою було просто нестерпно далi жити i Богдан пiдтримував себе оковитою (то був час, коли вiн багато пив) та все тiею ж пiснею. Виводив тверезо (образа була такою, що й хмiль його не брав):

Ой жаль-жаль
Менi буде —
Вiзьмуть ii люди,
Моя не буде!
Ой жаль-жаль.

Нi оковита не допомагала, нi пiсня.

Та й жаль був кепським порадником. Скiльки не жалкуй, а втраченого, якщо не вжити дiевих заходiв – не взявши до рук, звiсно, шаблi, – не повернеш. Бо:

А вже з тоi криниченьки
Орли воду п’ють…
А вже мою дiвчиноньку
До шлюбу ведуть.

І так було не лише у пiснi, так було в життi, i це краяло серце вже й геть тяжко.

Один веде за рученьку,
Другий – за рукав.
Третiй стоiть гiрко плаче —
Любив та й не взяв!

– Любив та й не взяв!..

Не взяв, не взяв… Невже вiн i справдi любив, а не взяв? То якийсь слабак у пiснi, вiн…

– А я вiзьму, – погрожував супернику. – Олена моя була, моею й буде!

І хапався за шаблю, готовий будь-якоi митi кинутися визволяти кохану. І Чаплинському це так не минеться!.. Хоч вiн i обвiнчався з Оленою в соборi…

Про те, що на вiнчання потрiбна була згода Олени i вона, любов його, ii Чаплинському дала, Богдан з поквапу й не подумав. Чаплинський викрав його дружину – хай i не вiнчану поки що, – i цим для Богдана все було сказано. І Хмельницький, палаючи вiд святого обурення, подався до короля по справедливiсть. (Коронний гетьман Потоцький йому нiчим не допомiг.)

І невдовзi Хмельницький (позивач) i Чаплинський (вiдповiдач) постали перед Сенатом. І там Богдан звинуватив Чаплинського в тому, що вiн викрав у нього дружину.

– Я? Викра-ав?? Дружину-у??? – вкрай був подивований Чаплинський. – Це смiшно. Ще й мое обурення. Хмельницький силою тримав Олену в себе, ось чому вона так швидко й поспiшно пiшла вiд нього, а оскiльки припала менi до серця, то я одружився з нею. І нiхто не примусить мене вiдмовитись вiд неi… А хоч би й так, то вона сама не погодиться повертатися до Хмельницького!

Сенатори потiшалися.

Сенатори аж за вiдвислi животи хапалися – так реготали.

Сотнику Богдану Хмельницькому, натiшившись, казали:

– Охота тобi, пане Хмельницький, шкодувати про таку жiнку! На бiлому свiтi багато жiнок i лiпших. Пошукай собi iншу, а ця хай залишиться з тим, до якого вона прив’язалась i за якого зi своеi волi й охоти замiж подалась, ще й вiнчалася з ним у соборi!..

Збитки вiд спустошеного Суботова склали бiльше двох тисяч золотих. Але за рiшенням Сенату Хмельницькому вiдшкодували лише сто золотих.

Це вже було занадто!

Хмельницький знову кинувся до короля. Його величнiсть страшенно не любив, просто не терпiв, коли до нього однi й тi ж по однiй i тiй же справi зверталися по кiлька разiв. Та й Хмельницький уже набрид йому своею скаргою на Чаплинського.

– Пан Хмельницький вже протоптав до мене стежку, – гмикнув насмiшкувато король. – І взагалi… Взагалi, у мене немае часу займатися сварками шляхтичiв. – Хто з вас правий, а хто нi – сам чорт не розбере.

– Але ж Чаплинський спустошив мiй хутiр, забив на смерть мого сина i викрав мою дружину.

– А Чаплинського послухаеш, – його величнiсть ледве стримався, щоб не позiхнути, – так Олена пiшла за нього добровiльно. І добровiльно стала з ним пiд вiнець. Га? По своiй волi твоя Олена пiшла з паном Чаплинським пiд вiнець… – Передихнув. – А коли це так, то… то… І взагалi, – витрiщився на Хмельницького. – Ти козак, пане Хмельницький? Га? Питаю: ти козак?

Богдан кивнув, iще не розумiючи, куди хилить його величнiсть.

– A коли ти козак, то в тебе е шабля. Яку я тобi, до речi, й дарував.

І повторив iз притиском:

– ЯКЩО ПАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ КОЗАК, ТО В НЬОГО МАЄ БУТИ ШАБЛЯ!..

І сотнику Хмельницькому нiчого не залишалося робити, як пiдтвердити: так, вiн козак i в нього е шабля!..



Нiчого не домiгшись у Варшавi нi в Сенатi, нi в короля, Богдан Хмельницький ще трохи потикався сюди-туди i, зрозумiвши, що всюди глуха стiна (поляки карати поляка Чаплинського нiколи не будуть, за принципом, що ворон ворону ока не виклюе), так ось, збагнувши це, Богдан повернувся додому, ще гаразд не вiдаючи, що йому далi чинити-робити. Прощати Чаплинському викрадення Олени вiн не збирався i за згадки про кривдника клекотiв праведним гнiвом. «Щось придумаю… щось придумаю, – шепотiв у гнiвi превеликому, – Чаплинському вiдомщу i Олену, золотце свое, поверну».

Ось тiльки як далi боротися з Чаплинським – у клятого шляхтича була чимала вiйськова сила i влада, – ще не знав, але певний був: Чаплинському набiг на Суботiв, розорення хутора i викрадення Олени (клятий шляхтич iще й коня його викрав! добре, що Ганна встигла його повернути) не подаруе.

І тут сталося непередбачене. На пiд’iздi до хутора його вже чекали найманцi Чаплинського на чолi з осавулом Романом Пештою.

– Богдан Хмельницький?

– Ну, я Богдан, котрий Хмельницький, – ще нiчого не пiдозрюючи, вiдповiв сотник. – А ви хто такi?

– Про це ти незабаром дiзнаешся.

Наперед виiхав осавул Роман Пешта.

– Богдан, котрий Хмельницький, – почав вiн урочисто. – Ти звинувачуешся у зрадi, тож я маю наказ тебе арештувати.

– У зрадi? У якiй… з-радi, – на мить аж отетерiв сотник, але йому не дали отямитись, вмить скрутили руки, кинули на якийсь вiзок, запряжений двома кiньми, реестровцi його оточили з усiх бокiв i помчали…

Куди?

Отямився Богдан Хмельницький у пiдземеллi якогось замку – вогкому i напiвтемному. На мокру кам’яну пiдлогу кинули оберемок сiна.

– Сиди! – i важкi металевi дверi зi скреготом зачинилися.

– Я буду… буду скаржитись, – кричав сотник. – Це самоуправство Чаплинського, i воно так йому не минеться!

Але розумiв, у яку небезпечну ситуацiю вiн потрапив. Тюрма… Глибоке пiдземелля замку, що пильно охоронявся. Вийти звiдси непросто, закони i право тут не дiють, у цiй в’язницi його без суду i слiдства можуть прикiнчити. І нiхто й знати не буде, де подiвся сотник Богдан Хмельницький. Та нiхто й уваги на його зникнення не зверне – пропав чоловiк, то й пропав. Нинi людинi пропасти запросто – всюди беззаконня, свавiлля i влада не закону, а сильного. В Украiнi свавiльничае шляхта. Треба якось рятуватися. Та як?

Але життя йому врятувала вона, пiдступна Олена, яка зрадила його з його ж кривдником, шляхтичем Чаплинським. Хоч як дивно, але дiзнавшись, що Богдан Хмельницький у пiдземеллi замку свого нового чоловiка, шляхтянка раптом заступилася – щось людське в нiй ще лишилося, – за свого колишнього коханця, чиiй жiнцi вона допомагала вести господарство. І – що було, те було, – крутила з Богданом. Вона й умовила Чаплинського вiдпустити Хмельницького.

Про це Богдан Хмельницький так згадуватиме:

«Чаплинський тяжко мене знеславив, збезчестив чотириденним триманням у тюрмi мiж ув’язненими злодiями, i якби не Чаплинська, добродiйна i милосердна до людей, якi гинуть – тут вiн улестив панi Оленi, хоча нiчого не перебiльшив: вона й справдi визволила його з тюрми, де вiн сидiв разом зi злодiями аж цiлi чотири днi, – якби вона не допомогла менi у тiй тюремнiй неволi своiми просьбами, не минувати б менi помсти жорстокого тирана, ii чоловiка».

Вiн ii ще любив i любив нiжно, хоч вона вже була жоною iншого, його кривдника i тирана, i носила законно його прiзвище, Чаплинська.

І вона вмовила мужа свого, Чаплинського, i той велiв вiдпустити Богдана.

Тiльки заради Олени. Вона так прохала вiдпустити Хмельницького, не марати руки його смертю. Бо вiн i мертвий мiж ними стоятиме…

Чаплинський ii зрозумiв i заради неi…

Заради дружини велiв вiдпустити затятого свого ворога – це ж треба!

Не хотiв псувати вiдносини з коханою, яку любив над усе i якою дорожив. Тому й не хотiв, щоб мiж ними та iхньою любов’ю стояла тiнь загубленого сотника. Хай щезае куди хоче, але подалi вiд Чаплинського, щоби вiн бiльше його й одним оком не бачив.

І сотник Богдан Хмельницький, дякуючи Оленi, коханцi своiй, а тепер жонi Чаплинського, опинився на волi. Навiть за ворота замку вийшов – брама за ним зi скреготом зачинилася, – а все ще не мiг повiрити, що його випустили з в’язницi, i подумки дякував Оленi, яка зберегла йому життя. Але гнiв до Чаплинського не затихав. Та й не вiн його звiльнив, а вона, Олена Прекрасна. Їй вiн до останнього дня в цьому свiтi буде вдячний, любовi своiй, тож поверне ii, хоч би що це йому коштувало. І заразом вiдомстить Чаплинському, який посмiв викрасти в нього любов i собi ii привласнити. Так i такечки, Чаплинський ще отримае свое. Ось тiльки як його взяти за зябра? У клятого ляха – влада i значна вiйськова сила. А тут ще й застерегли Богдана вiрнi люди: тiкай, чоловiче, подалi й пошвидше, тiкай, доки ляхи не передумали i не повернули тебе у пiдземелля замку. Їм iз тобою впоратися – раз плюнути. А тому – бери ноги в руки й тiкай! Куди?… Та куди хочеш. Хоч i на край свiту. А найперше тiкай з Украiни, бо панами тут ляхи. Що хочуть, те й чинять. І з якимось сотником впоратись iм нiчого не коштуе. Та й у Чаплинського руки занадто довгi, тож тiкай туди, де вiн тебе не дiстане.

У тi часи всi гнобленi та переслiдуванi, не знаходячи в Украiнi справедливостi, втiкали на Низ, на Сiч Запорiзьку, бо тiльки там була справедливiсть. Це розумiв i Богдан, а тому, прихопивши з собою сина Тимофiя, кинувся на Запорiжжя, до сiчових братчикiв. Був певний: ляхи – iхнi затятi вороги, тож козаки допоможуть. І з Чаплинським вiн iще побореться, ще вiдомстить кривднику за все, за все, i неодмiнно поверне собi Олену Прекрасну.

А втiкаючи на Низ, до Сiчi Запорiзькоi, славноi-преславноi, вряди-годи повторював, як присягу:

– Якщо маю шаблю в руцi, то не все забрав у мене Чаплинський, не все. Жие Бог i козацька ще не вмерла мати!..

І поправляв шаблю при боцi, коштовну, до речi. З iще коштовнiшим рукiв’ям – дарунок самого короля.

Воiстину, ще не все втрачено, коли ти козак i маеш безвiдмовну шаблю, найпершу подругу кожного iстинного козака!

З усiх видiв ручноi зброi у тi часи шаблю (шаблюку, шабельку) нiхто так не шанував, як запорiжцi. Без неi козак – як без рук. І не козак взагалi.

Як свiдчить Дмитро Іванович Яворницький, у козакiв «шаблi використовували не надто кривi й не дуже довгi, середньою довжиною в п’ять четвертей, зате дуже гострi: «як рубне кого, то так надвое й розсiче – одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев’янi, обшитi шкiрою чи обкладенi металом пiхви (вiд слова «пхати»), часто прикрашенi на кiнцi, бiля рукiв’я якимось вирiзаним iз дерева звiром чи птахом; на самих лезах часто робили золотi насiчки. Шаблi носили при лiвому боцi й прив’язували за два кiльця, одне вгорi, а друге нижче середини вузеньким ремiнцем за пояс. Шабля була настiльки необхiдною запорiзьким козакам, що в iхнiх пiснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рiдненькою, панночкою молоденькою».

«Ой панночка наша шаблюка!
З бусурманом зустрiчалась,
Не раз, не два цiлувалась».

Як справжнiй «лицар», запорiжець вiддавав шаблi перевагу перед усiлякою iншою зброею, особливо кулею, i називав ii «чесною зброею».

За козацьку «чесну зброю» – та й козак вiн урештi-решт! – i вирiшив узятися, втративши надiю знайти у Варшавi правду, й чигиринський сотник, адже справедливiсть, як вiн переконався, можна було вiдстояти лише iз шаблею в руцi.

Але для цього треба було дiстатися вiльного козацького краю, Сiчi Вiйська Запорiзького низового, аби разом з низовим товариством вибороти своi права i гiднiсть свою у чесному герцi вiдстояти…

Нема в свiтi правди,
Правди не зiськати,
Бо тепер неправда
Стала панувати.
Сидить кривда на покуттi
Поруч iз панами.
Стоiть правда при дорозi
Разом з мужиками…

У тi часи правда була лише на пониззi Днiпра, на Сiчi в козакiв.

Козак – слово тюркського походження i означае «вiльна людина».

Навiть сьогоднi бути вiльним – навiть за демократii – ой не просто, а тодi, а в тi часи…

Посол нiмецького iмператора С. Герберштейн, на початку XVI ст. вiдвiдавши Польщу, яка окупувала тодi Украiну та Литву, писав:

«Селяни тут… перебувають у такому жорстокому рабствi, що коли кого з них, бувае, засудять на смерть, то вiн за наказом пана сам себе повинен убити. А як вiдмовиться це зробити, то його тяжко виб’ють… i все одно повiсять…»

Вiдважнi i нескоримi рятувалися втечею на Сiч, на Низ Днiпра, щоб там бути вiльним i жити з правдою. Втiкали туди, де, казали, як байрак – там i козак. І козацькому роду нема переводу.

Крiпаки втiкали вiд своiх панiв поодинцi й гуртами. І навiть селами, з родинами, худобою та iншим майном переселялися в дикi краi, де тодi не було панiв. Сiч була прихистком для всiх, кого гнобили i хто не мирився з гнiтом соцiальним i нацiональним, хто i багнув, i боровся за волю, i, врештi-решт, ii здобував. На Сiчi приймали всiх, незважаючи на расу, нацiональнiсть чи соцiальне походження. Там було козацьке товариство, сiчове братерство, i кожен, хто ставав козаком-воiном, вже iменувався гордо: «Товариш Вiйська Запорiзького». Козацтво передiлялося на полки по 500 – 1000, а згодом i бiльше воякiв на чолi з полковником. Полки, своею чергою, складались iз сотень на чолi з сотниками.

Украiнське козацтво очолював гетьман, а Запорiзьке, сiчове – кошовий отаман. Пiд час походу вiн мав необмежену владу. Разом iз вiйськовим писарем, суддею та обозним кошовий отаман утворював уряд – кiш Запорiзькоi Сiчi. Кошову старшину обирали щороку на загальновiйськовiй радi, яка збиралася три-чотири рази на рiк i вирiшувала важливi справи: зустрiчала послiв, ухвалювала рiшення про походи, дiлила землi та угiддя мiж куренями тощо… І все по козацькому закону, по правдi-справедливостi… Ось тiльки втекти вiд пана й дiстатися до Сiчi було не просто.



А вже за Днiпровими порогами i починався той край, що згодом буде називатися Запорiжжям. Там Днiпро, нарештi пробившись крiзь кам’янi страховиська – пороги й забори, розливався розлогою низиною, що тяглася далi й далi, аж до самого моря Чорного, колись званого Руським.

Там було – на плесi могутньоi рiки – царство островiв, великих i малих. За останнiм порогом була й Хортиця – Велика й Мала. Там, за порогами, у Днiпро впадають багато рiчок, там починаеться князiвство плавнiв – непрохiднi багнистi простори, зарослi очеретом i чагарником, край дикий та безлюдний. То вже були джунглi, як звуться на мiжнароднiй мовi – чи сленгу – густi, тяжкопрохiднi, заболоченi тропiчнi й субтропiчнi лiси.

У степу було безлiч балок, зарослих травою й чагарником, та байракiв – «Де байрак, там i козак», – вкритих лiсом. А по берегах рiчок росли дикi яблунi, грушi, вишнi, сливи, траплявся й виноград. А ще – дуби, клени, в’язи.

А скiльки у Днiпрi та його притоках i озерах водилось усiлякоi риби, нiким не ловленоi i не ляканоi, – бiлуга (деякi нагулювали й по кiлька метрiв завдовжки), осетри, севрюги, соми, щуки, лящi, окунi, таранi… Як свiдчать сучасники, великою мережею за один раз витягали понад двi тисячi штук рiзноi риби. Нi, з голоду пропасти у Великому Лузi було просто неможливо.

А скiльки водилось у плавнях бобрiв, куниць, диких свиней та водяних птахiв – качки, гуси, лебедi, баби (пелiкани). Балки й байраки кишiли вовками, лисицями, зайцями i навiть ведмедями. А скiльки водилося тлустих, лiнивих i неляканих дроф, стрепетiв, курiпок!..

А неподалiк у степах ходили табуни низькорослих диких коней з довгими густими гривами та хвостами, званих тарпанами, стада сугакiв (диких кiз), i навiть зустрiчалися й тури – уявляете? Тури! Справжнi велетнi тури! Це такi величезнi бики, що, наприклад, кинувшись на вершника, брали його на роги i перекидали разом iз конем.

Про бджiл, що гнiздилися не тiльки в дуплах, а й просто в землi, в ямах, що переповнялися медом, i горе було тому бiдоласi, який, необережно повiвшись, провалювався в таку яму, де на нього чекали сотнi тисяч бджолиних жал, i гинув вiн у тiм солодкiм меду…

Щоправда, у днiпровських плавнях була ще й тьма-тьмуща комарiв, отруйних мух i мошви. А це вже лихо з лих. Вони накидалися на людину й так жалили-кусали, що тiло потiм нестерпно свербiло, обличчя набрякало, очi так набрякали, що, як розказували, по три днi й повiк несила було пiдняти. Тож у плавнях i пропасниця була, i всiлякi тяжкi хвороби. А навеснi, як днi були сухi, з татарськоi сторони (так званий лiвий берег, правий називали руською, або козацькою, стороною) налiтали великi хмари сарани. Вона градом падала на землю й миттево зжирала всi злаки i трави, залишаючи позад себе наче випалену пустку. Сарана проникала в усi щiлини, вiд неi неможливо було сховатися. А ще у плавнях, байраках i чагарниках, у високiй травi було царство лютих гадюк – стережися!

І все ж степи тi з давнiх-давен вабили людину – багатства там i справдi були нелiченi. Але й острах брав за душу цупкими пальцями. Лякали не лише пустка з бездорiжжям, звiрi, гади чи отруйнi мухи – найнебезпечнiшими серед усього того бiсiвського порiддя були татарськi людолови.

І все ж селяни втiкали вiд панiв, що були лютiшими за татарських людоловiв, i втiкачi в тих диких, але таких багатих краях вважали себе вiльними людьми.

Себто козаками.

«Тi з украiнського народу, – зазначатиме письменник XVII ст. С. Грондський, – хто… не хотiв нести ярмо й терпiти владу мiсцевих панiв, iшли в далекi краi, тодi ще не залюдненi, й здобували собi право на свободу… засновували новi селища i, щоб вiдрiзнятися вiд селян, що належали панам, стали називати себе козаками».

Так у тих краях виникали козацькi слободи (вiд слова «свобода», селище, де живуть вiльнi вiд феодальноi залежностi люди) i хутори.

Так з’явилося козацтво. І воно оживило малолюднi степи. Козаки, тримаючи за плечима рушницю, орали цiлину, вкриту рясною травою i зарослу тернами, перетворюючи степ на квiтучi лани, прокладали дороги, будували мости через безiменнi рiки, розводили сади. З розвитком рiльництва почали розвиватися скотарство й рiзнi промисли – рибальство, мисливство, селiтроварiння.

Починала творитися козацька органiзацiя, товариство. Козаки об’еднувались у громади i всi питання вирiшували спiльно на радах чи сходах. Там же обирали старшину – отаманiв, осавулiв, суддiв. Засiваючи землю, розводячи худобу, будуючи слободи й хутори, козаки були готовi щомитi вiдбивати напад тих чи тих людоловiв – татар чи своiх панiв. Хати ставили невеликi, з хмизу, обмазаного глиною – така оселя називалася зимiвнико5 м, а козаки, якi господарювали, зимi5вниками.

Небезпека чигала на кожному кроцi, тож до неi треба було бути щомитi готовим. Тому козаки у найзручнiших мiсцях зводили невеликi укрiплення – городки, або сiчi. А сiчами вони називалися через те, що iх робили з рублених або сiчених колод. Одна з таких сiчей i виникла на Хортицi, що й започаткувало решту – сiм Сiчей Вiйська Запорiзького низового.

…Сiч так нагадувала, – зазначае один з iсторикiв, – грiзну фортецю. З бiйниць ii визирали жерла гармат i дула козацьких самопалiв. Посерединi укрiплення був майдан. Вiн вiдiгравав велику роль у життi вiйська. На майданi збиралися козацькi ради, якi розв’язували найважливiшi вiйськовi справи. Тут же можна було запримiтити стовп (бiля нього карали злочинцiв) i великi литаври, – б’ючи в них, скликали козацтво на збори. В рiзних мiсцях навколо майдану стояли вiйськова канцелярiя, пушкарня, хати старшин, комори, а також кузнi й майстернi, де лагодили й виготовляли зброю, робили порох тощо.

Нарештi навколо майдану стояло кiлька десяткiв низеньких довгастих хат – куренiв, збудованих зi сплетених з лози щитiв, обмазаних глиною i критих очеретом. Тут жили тi козаки, що складали сiчову залогу, а також новоприбулi до Сiчi втiкачi.

Згодом поблизу Сiчi виросла невелика слобiдка. Тут жили й працювали рiзнi ремiсники – кравцi, шевцi, ковалi, зброярi, а також стояли рiзнi крамницi, шинки, пивницi. У слобiдцi був i базар, на який приiздили козаки з околиць, купцi з Украiни, Росii, Молдавii, Польщi, Криму, Туреччини.

Пiдступи до Сiчi охороняли з вартових веж – бекетiв, висунутих далеко в степ. Козак, який стояв на вишцi, пильно вдивлявся в далечiнь. Завбачивши ворога, вiн запалював бочку зi смолою чи оберемок сухого бадилля, сiдав на коня i мчав до сусiднього бекету. Полум’я i стовп диму, що здiймався до самого неба, були знаком загрозливоi небезпеки. Його передавали вiд одного бекету до iншого, i скоро всi довiдувалися про наближення ворога…



Луг – це поросла травою i кущами лука, що використовуеться як пасовисько та сiножать.

Або ще – низина, поросла лiсом.

А тих, хто переховуеться в лузi, звали лугарями.

Лугарювали в лузi насамперед козаки – бо хто ж iще, крiм них, поткнеться в тi безлюднi глухi краi?

До речi, про козакiв.

Лугом, але вже Великим, називали в XVI–XVIII ст. днiпровськi плавнi нижче вiд порогiв у пониззi Днiпра.

Тодi й пiсня (чи пiсенна приповiдка) була:

Ой, Сiч – мати,
А Великий Луг – батько.

Для козакiв, звiсно.

Заплава Днiпра у володiннях Запорiзькоi Сiчi, що простяглася з обох його бокiв вiд Хортицi на 100 км за ширини вiд 3 до 25 км, загальна площа – понад мiльйон десятин землi. Для розвитку господарства Запорiзькоi Сiчi угiддя Великого Лугу щороку розподiлялися жеребкуванням мiж 38 куренями Сiчi, чи – Вольностей Запорiзьких. Або ще – Вiйська Запорiзького низового.

Так ось, за переказами – а вони живучi, хоч у яке столiття заглянь, – Великий Луг був чи не нашпигований скарбами, мрiя про якi багатьом – зокрема й авантюристам – i спати не давала. Розказували пошепки, роблячи очi страшними, що в численних балках i «могилах» Великого Лугу майже щорiчно знаходили «старовиннi мiднi та срiбнi грошi», що iх виносили на поверхню веснянi води – повенi. Та що й казати, як там, хоч куди поткнись, всюди землю таки й справдi нашпиговано коштовним багатством. Та так, що одна з рiчок Великого Лугу, яка впадала в Днiпро, навiть мала ймення – Скарбна. Дiдiвський, чи прадiдiвський, переказ свiдчить, що «бiля Скарбноi, де стара Сiч, е стрiлиця, а в тiй стрiлицi сховано весь запорiзький скарб». Про те, що запорiжцi господарювали на Скарбнiй, свiдчить i такий факт: у гирлi рiчки в минулому столiттi було знайдено двi затопленi «чайки».

Так от, Хортиця й межувала зi знаменитим козацьким Великим Лугом – днiпровськими плавнями, що були родючими i плодючими, багатими на рибу, рiзних птахiв, дичину, та ще й були вкритi лiсами-чагарями та цiлющими травами. Плавнi були помережанi рiчками, ериками, протоками й протiчками, озерами та балками. Як повеснi води заливали Великий Луг, то незатопленими залишалися лише пiдвищенi мiсця, перетворюючись у тимчасовi острови серед моря розбурханоi повенi… Вважаеться, що Геродот, який кiлька тисячолiть тому вiдвiдав Днiпровi (тодi Бористеновi) береги та описав вкриту лiсами i травами низину, порiзану й омиту протоками Днiпра-Бористена, то вiн назвав ii Гiлеею, яка в козацькi часи прибрала ймення Великий Луг.

Запорiжцi тому й називали Великий Луг своiм батьком, що вiн був джерелом iхнього життя. Та й добре захищав козакiв своiми неприступними пущами, протоками, рiчками та озерами чи багнищами вiд татар. Та й до всього Великий Луг посiдав особливе мiсце в духовному життi козацтва. Тож тодi козаки й спiвали, що Сiч – мати, а Великий Луг – батько. Чи як у Т. Шевченка:

А пiду я одружуся
З моiм вiрним другом,
З славним батьком Запорiзьким
Та з Великим Лугом.
На Хортицi у матерi
Буду добре жити…



«На пiвденний захiд рiчище Днiпра помiтно розширювалося. Тут починалася Вiйськова Скарбниця. За переказами, в цьому мiсцi запорiжцi ховали вiйськовий скарб. «Розповiдають, – писав Боплан, – що козаки заховали тут у каналах безлiч гармат, i нiхто з полякiв не знае цього мiсця, бо вони нiколи не бувають тут, а козаки, зi свого боку, тримають це у великiй таемницi». У Вiйськовiй Скарбницi, у вузьких звивистих протоках, серед густих заростiв очерету й чагарнику, стояла Запорiзька флотилiя. Скрiзь у надiйних мiсцях розташовано козацькi пiкети. «Тут, – писав Боплан, – загинуло чимало турецьких галер… якi заблудилися мiж островами i не могли знайти дороги, тодi як козаки у своiх човнах стрiляли в них з очерету. Вiдтодi, – додае вiн, – галери не заходять у Днiпро далi як на 4–5 миль вiд гирла»

    (В. Голобуцький).

Через Вольностi Вiйська Запорiзького низового, а там вiн i широкий, i глибокий, i швидкий, Днiпро простягнувся бiльш як на 500 кiлометрiв.

І всi береги його в нижнiй течii – за винятком хiба порогiв – вкритi густими плавнями, щедро зарослi трав’яними хащами, чагарниками та лiсами, ще й перетятi в рiзних напрямах посестрами його, блакитними рiчками, протоками й озерами, лиманами – тiльки вздовж його берегiв iх було 465!

А ще ж дев’ять порогiв – Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнигiвський, Будилiвський, Лишнiй та Вiльний!

А ще ж забори – пасма диких гранiтних скель, що розкиданi по руслу рiки, особливо з правого берега, але якi не перетинають рiку повнiстю з одного берега на iнший, залишаючи вiльний прохiд для суден, всього iх 91, а шiсть iз них просто-таки велетнi. А ще ж то там, то там на Днiпрi стирчать поодинокi скелi. Найвiдомiшi з-помiж них – Богатир, Корабель, Гроза, Розбiйник.

А ще ж плавнi, озера, острови. По всьому Днiпру, в межах земель запорiзьких козакiв iх було 265 – великих i малих. І все це у тих краях було вкрите трав’янистою та деревною рослиннiстю. З усiх несходимих плавнiв найзнаменитiшим був Великий Луг, вiн починався бiля лiвого берега Днiпра, навпроти Хортицi, тягнувся 400 з лишком кiлометрiв i закiнчувався на тому ж березi поблизу урочища Палiiвщина, вище вiд Микитиного Рогу.

Але щоб там вiдстояти свою свободу i саме життя, i честь свою лицарську, козаковi треба було мiцно тримати в руках свою «чесну зброю».

І пробираючись на низ, до Сiчi Запорiзькоi, славноi-преславноi, Богдан Хмельницький вряди-годи та й повторював, як присягу:

– Якщо маю шаблю в руцi, то не все забрав у мене Чаплинський, не все! Жие Бог i козацька ще не вмерла мати…




Частина друга

Прийшов, побачив, перемiг…



Хто не чув цього – тепер знаменитого у вiках – афористичного вже вислову (i не дивувався йому) Цезаря Гая Юлiя?! Жив вiн – полководець, римський диктатор i по сутi монарх – давним-давно (100 – 44 рр. до Р. Х.), а й досi оте – «Прийшов, побачив, перемiг… згадують цитують, дивуються.

Це вiн так «сказонув», коли виступив – як завжди рiшуче й стрiмко-навально, не даючи супротивнику й отямитись – проти Мiтридата з Понтiйського царства та сина його Фарнака i в першiй же битвi римськi легiони без зусиль розгромили рiзномасту, наспiх зiбрану армiю боспорського царя. Про цю вражаючу перемогу Цезар i написав у донесеннi всього лише три слова (але якi!): прийшов, побачив, перемiг…



Так сталося i в Богдана Хмельницького, коли вiн, нiкому до того не знаний, прибувши на Микитинську Сiч 11 грудня 1647 р., вчинив точнiсiнько так, як ранiше нього «утнув» Цезар. Рiзниця тiльки в одному словi. У Цезаря: «Прийшов, побачив, перемiг», у Хмельницького – «Прийшов, виступив, перемiг».

А прийшов (власне, прибiг, гнаний i переслiдуваний) на Сiч сотником, виступив перед козаками i…

І повернувся в Украiну вже гетьманом Вiйська Запорiзького низового та всiеi Украiни, повернувся таким знаним, що тiеi вiдомостi йому вистачить на вiки. І ще на вiки вистачить. Шкода, що в подальшому вiн не завжди був таким рiшучим, як Цезар, але то вже iнша iсторiя. А тодi справдi так i було: прийшов, виступив, перемiг… Це трапилося на самому початку його вражаючоi дiяльностi. Перед цим Хмельницького тримали ув’язненим у селi Бужинi Чигиринського повiту Киiвськоi губернii та за наказом коронного гетьмана Потоцького «мали стратити як людину, що напевне стоiть на чолi народного повстання проти польського уряду. Але тодi, коли в Бужин прийшов такий грiзний наказ, страчувати вже було нiкого: Хмельницький зi своiм сином Тимофiем утiк у Запорiзьку Сiч…» А далi, як пише Дмитро Яворницький, чию цитату наведено, «Хмельницький скликав загальну козацьку раду й на радi виголосив зворушливу промову, що глибоко запала в серця запорiжцiв i пiдняла iх на високий подвиг визволення Украiни вiд польського ярма: «Вiра наша свята зневажена… Над проханнями нашими сейм глумиться. Немае нiчого, що б не мiг вдiяти нам шляхтич. Вiйська польськi ходять селами й часто цiлi мiстечка винищують дощенту, нiби задумали винищити рiд наш!.. Дивiться на мене, писаря вiйськового, старого козака, мене гноблять, переслiдують лише тому, що так хочуть тирани. До вас принiс я душу й тiло, переховайте мене, старого товариша; захистiть самих себе: вам те саме загрожуе».

І – прийшов, побачив, перемiг.

Будучи гнаним сотником, повернувся в Украiну гетьманом.

І вже заспiвали кобзарi по всiй Украiнi:

…Тодi-то у святий день,
У божественний у вiвторок
Хмельницький козакiв до сходу сонця пробуджае
І стиха словами промовляе:
«Ей козаки, дiти, друзi-молодцi!
Прошу я вас, добре дбайте,
Од сну уставайте,
«Отче наш» читайте,
На лядськi табори наiжджайте,
Лядськi табори на три частi розбивайте,
Ляхiв, мстивих панiв, упень рубайте.
Кров iх лядську у полi з жовтим пiском мiшайте,
Вiри своеi християнськоi
У поругу вiчнi часи не подайте!».
Оттодi-то ж козаки, друзi-молодцi, добре дбали,
Од сну уставали,
«Отче наш» читали,
На лядськi табори наiжджали,
Лядськi табори на три частi розбивали,
Ляхiв, мстивих панiв, упень рубали,
Кров iх лядську у полi з жовтим пiском мiшали,
Вiри своеi християнськоi
У поругу вiчнi часи не подали.

Це чомусь у нас так прийнято в деяких iсторичних працях починати вiдлiк Сiчей з Томакiвськоi, тодi ж коли першим центром – вiйськовим, адмiнiстративним i господарським Вiйська Запорiзького низового була…

Так, так, Хортиця. Знаменита у вiках, i таких, якi не чули би про неi, у нас i немае.

Колись, давним-давно, во врем’я оно (а хто каже, ще за вiкопомних козацьких часiв, чи й ще за бозна-яких), так ось, тодi на тiм островi хорти водилися. Се такi тонконогi, з видовженим тулубом i довгою гострою мордою, з прямою шерстю собаки (згодом iх приручать мисливцi).

Тодi iх – хортищ – багато водилося на островi. Кажуть, вони й стерегли скарби. Злюками були тi хортища, просто скаженi, лише бiсiв i слухалися. Хто, бувало, поткнеться тодi на острiв, аби скарб чи бодай який скарбець знайти, швидше всього знайде… Але – свiй кiнець. Вiд тих хортiв, якi стерегли той острiв зi скарбами.

І була серед тих хортищ одна хортимця, владарка iхня. Люта твар була, навiть самi хортовi собаки ii боялися, а про людей годi й казати. Нiхто й поткнутися тодi на острiв до скарбiв не смiв – власне життя дорожче.

Ось вiд тiеi хортимцi, владарки хортових псiв, i зветься острiв Хортицею.

Сьогоднi про неi можна прочитати в будь-якiй енциклопедii чи довiднику десь приблизно таке: острiв на Днiпрi, нижче Днiпрових порогiв. Входить у мiську смугу сучасного Запорiжжя. Вперше згадуеться пiд назвою о. Святий Григорiй у працi вiзантiйського iмператора Константина VII Багрянородного «Про управлiння iмперiею». Згодом Хортиця вiдiгравала роль важливого стратегiчно-опорного пункту Запорiзькоi Сiчi. До 1775 р. (з перервами) входила до складу володiнь Запорiзькоi Сiчi…

У Дмитра Яворницького, в його знаменитiй тритомнiй «Історii запорiзьких козакiв» можна прочитати:

«Острiв Хортиця – найбiльший i найвеличнiший з усiх островiв на всьому Днiпрi…»

І далi iсторик зазначае, що нашi предки, слов’яни-язичники, зупиняючись на островi нижче порогiв пiд час плавання по Днiпру на шляху «Із варяг у Царград», могли приносити жертву своiм богам. «Пройшовши Карiйський перевiз (тепер переправа Кiчкас, вище о. Велика Хортиця. – В. Ч.), вони – руси – пристають до острова, котрий зветься iменем Св. Григорiя. На цьому островi вони приносять своi пожертви: там стоiть великий дуб. Вони приносять у жертву живих птахiв; навколо встромляють також своi стрiли, а iншi кладуть шматки хлiба й м’яса, i що в кого е, за своiм звичаем. Тут вони кидають жереб – убивати птахiв i iсти (зокрема чорних пiвнiв. – В. Ч.) чи залишати в живих…» У руських лiтописах назва Хортиця уперше згадуеться пiд 1103 р., коли великий князь Святополк Ізяславич у союзi з iншими князями йшов походом проти половцiв…

Але мине ще 400 рокiв, перш нiж Хортиця стане на вiки вiчнi знаменитою, дякуючи козакам. А найперше одному князевi, тепер вiдомому пiд козацьким iм’ям Байда.

А втiм, про це вставна новела.




Князь Вишневецький, або як на Хортицi виникла не знана до того Сiч


Є на Тернопiльщинi мiстечко (селище мiського типу, смт) – Вишнiвець, розташований на лiвому березi Горинi (правiй притоцi Прип’ятi) з населенням, що 2000 р. складало близько чотирьох тисяч осiб.

Герб мiстечка, ймовiрно, походить iз середини XVI ст. Ним був родовий знак князiв Вишневецьких – «Корибут» (на червоному тлi золотий хрест iз перехрещеними кiнцями, поставлений на перекинутому рогами догори пiвмiсяцi, пiд яким шестикутна зiрка). Перша писемна згадка датуеться 1395 р., коли Вишнiвець був власнiстю князя Корибута Ольгердовича. Згодом цей рiд прибрав прiзвище Вишневецьких, вiд назви iхнього мiстечка. До цього роду належить i князь Дмитро Вишневецький, з iм’ям якого й пов’язують заснування Запорiзькоi Сiчi. У 1925 р. в головному корпусi палацу князiв Вишневецьких вiдкрито музей. Сам замок Вишневецьких було спалено, але згодом, у 1962–1970 роках заново вiдбудовано. Крiм замку, збереглися палац i парк князiв Вишневецьких.

Це був знатний рiд, який, своею чергою, брав початок вiд найзнатнiших удiльних волинських князiв Гедимiновичiв, а тi вели свiй родовiд од династii турово-пiнських Рюриковичiв. От i виходить, що за своiм генеалогiчним древом Дмитро Вишневецький мiг претендувати не лише на титул великого князя киiвського, а й на престол короля Украiни. А натомiсть вiн подався в козацькi вождi.

Ординцi постiйно торували шлях в Украiну i спустошували ii так, що вона не встигала залюднюватися. Будучи черкаським i канiвським старостою – пiвденне пограниччя Украiни, – Дмитро Вишневецький, невгамовний i непосидючий лицар Украiни, вирiшив нарештi перепинити татарам шлях, яким вони набiгали в Украiну, себто спорудити на островi Хортицi, в пониззi Днiпра, що було за порогами, потужне укрiплення й поставити там надiйний та постiйний гарнiзон, залогу з воiнiв-професiоналiв, для яких захист кордонiв Украiни став би справою всього iхнього життя. І князь Дмитро Вишневецький вирiшив створити вiйськове товариство, лицарський козацький орден на границях Украiни. Продовжуючи справу, благородно-самовiддану та, безперечно, лицарську, що ii розпочали попередники, козацькi ватажки Богдан Глинський, Костянтин Острозький, Михайло Глинський, Предслав Лянцкоронський, Ocтафiй Дашкевич (усi вони були козацькими гетьманами), Дмитро Вишневецький, зiбравши на пiвднi Украiни вiдчайдухiв, готових заради захисту рiдного краю на все, повiв iх на низ Днiпра, за пороги, i на островi Хортиця почав будувати спершу дерев’яно-земляну сiч iз вежами для гармат i казармами для залоги, з намiром згодом збудувати там кам’яну фортецю Сiчi козацькоi (оскiльки це було за порогами, то й Сiч за традицiею зватиметься Запорiзькою, а козаки – Вiйськом Запорiзьким низовим). Це були збройнi сили новонародженоi Козацькоi республiки. Тi збройнi сили, якi, захищаючи Украiну, вестимуть кiлькасторiчну героiчну боротьбу проти турецько-татарськоi навали.

І через вiки Сiчовi стрiльцi Украiнськоi Народноi Республiки, незмiнним командиром яких iз сiчня 1918 р. був полковник Євген Коновалець, спiвали на маршах:

Гей, там на горi Сiч iде,
Гей, малиновий стяг несе,
Гей, малиновий… Наше славне товариство,
Гей, маршируе, раз, два, три!
…Гей, повiй, вiтре, iз степiв,
Дай нам силу козакiв…
Гей, дай нам силу, вiдвагу,
Гей, Украiнi на славу,
Гей, Украiнi… Наше славне товариство,
Гей, маршируе, раз, два, три!

…Це вже потiм про князя Вишневецького, який у народнiй пам’ятi на вiки вiчнi залишиться козаком Байдою – убитим, але безсмертним, – кобзарi спiватимуть:

Ой висить Байда (на гаку) та й гадае,
Та на свого джуру та й споглядае…
Ой, джуро мiй молодесенький…

У князя Вишневецького джура був i справдi молодесеньким. З ним i з козаками князь вперше прибув на Хортицю, славний острiв, якому судитиметься стати першою Сiччю на Днiпрi за порогами…

І прибув, як уже мовилося, з козаками-паливодами та з джурою молодесеньким…

А треба вам сказати, що той, хто вперше, вирiшивши стати козаком, вiйськовим товаришем, прибував на Сiч iще зеленим юначком, без вiйськового та без житейського досвiду, то мав якийсь час побути на становищi «молодика», або «джури», аби набратися вiйськово-козацького досвiду. Пiд керiвництвом звичайно ж старшого запорожця. (Чи не в кожного бувалого сiчовика таких молодикiв, яких вiн учив «на козака», бувало й по кiлька.)

Джурами також називали зброеносцiв козацькоi старшини. Це були своерiднi ад’ютанти для рiзних доручень в офiцерiв.

А вже як молодик iз роками набирався вiйськового досвiду, показував свою кмету, звитягу та мужнiсть, i надто, коли з козаками витримував з честю морський похiд, тодi вже й ставав повноправним козаком…

І князь Дмитро Вишневецький прибув на Хортицю облаштовувати там Сiч разом зi своiм джурою. Спершу козаки на княжого джуру й уваги не звернули, джура як джура, кожний старшина козацький неодмiнно мав свого джуру – зброеносця i помiчника. Княжий джура вдався на вроду: карi очi, чорнi брови, бiле личко… Стрункенький такий, тiльки голосок у нього був мовби не чоловiчий, а нiби дiвочий – тоненький та дзвiнкий… Придивилися козаки – i з подиву аж свиснули: дак це ж дiвчина у князя, а не якийсь там джура! Дiвчина, хоч i вбрана в козацький одяг. І спить вона разом iз князем, i дехто чув, ночами у них таке вiдбуваеться, таке… Аж стогне той джура в козацькому вбраннi.

І ясно стало козакам: любов у них. У князя з джурою, в ролi якого виступае кралечка, тiльки й того, що вбрана в козацький одяг.

І почали козаки ремствувати: у князя любка-голубка, а вони вже й забувати почали, що таке жiнка та як з нею любощами займаються… Почали бурчати: нам би теж кожному по такому джурi. Чому це князь мае коханку, звабу юну, а iм зась… І чоловiче товариство Сiчi, зголоднiле до жiнок, почало в князя вимагати дозволити i iм завести по любцi-голубцi… На Сiчi всi рiвнi – хоч князь, хоч простий козак. То чому князевi можна, а козакам – зась?

Князь Вишневецький про таку забаганку козакiв спершу i слухати не хотiв.

– Козак мусить воювати, – казав, – а не бiля дiвки-жiнки нiжитись…

– А сам нiжишся з дiвкою, хоч i вбрав ii, аби вiдвести нам очi, в козацьке вбрання та за джуру свою любку-голубку видаеш…

Козаки не вгамовувались, i князь збагнув: так i до чварiв-розбратiв на Сiчi недалеко. І причиною тому стане його любка-голубка, з якою вiн ночами i справдi, любов крутив…

І, кажуть, велiв князь свою любку-голубку, аби розбрату не було, кинути зi скелi у Днiпро… Так воно було насправдi чи не так, але подейкують, що таки й так… А вчинивши таке, князь Вишневецький як шаблею рубонув:

– Вiднинi i довiку не бувати на Сiчi жiнкам! Козаки мусять воювати, а не бiля жiнок пропадати! А хто з козакiв не послухаеться i заведе собi на Сiчi жiнку, любку-голубку, того велю теж скинути зi скелi у Днiпро!

Може, це байка… Але звiдтодi жiнкам на Сiч i потикатися заборонено. Звiдтодi на Сiчi жили тiльки нежонатi козаки, i це вони, на вiдмiну вiд жонатих козакiв по запорiзьких зимiвниках i хуторах, називали себе лицарями й товаришами. А тих, хто жив на хуторах, у зимiвниках i жiнку мав, називали сиднями та гнiздюками. Вiдтодi, Боже борони, щоби жiнки не лише на Сiчi були, а й побiля Сiчi. І вiдтодi Вiйсько Запорiзьке низове передiлилося на сiчовикiв, справжнiх лицарiв, i зимiвних козакiв. Першi й були квiтом козацтва.

І буде записано, як закарбовано до iсторii: однiею з найбiльших заслуг Д. Вишневецького стала побудова за його наказом на початку 50-х рокiв XVI ст. добре укрiпленого замку на островi Хортиця. Вiн став основою створення тут першоi Запорiзькоi Сiчi. У 1557 р. гетьман Вишневецький на чолi запорiжцiв майже мiсяць оборонявся вiд багатотисячних орд хана Девлет-Гiрея i перемiг ординцiв, а вже наступного року у вiдповiдь на напад хана 30-тисячне козацьке вiйсько Вишневецького оволодiло Перекопом i здiйснило похiд на фортецю Азак (Азов).

За Д. І. Яворницьким, «назва козацькоi столицi «Сiча, Сiч» виникла вiд слова «сiкти», «висiкати» в розумiннi рубати… пiонери новоi землi, обравши для свого поселення вiдлюднi лiсовi нетрi, малодоступнi для набiгiв степових вершникiв, висiкали серед неi лiс i тут, на розчищенiй лiсовiй мiсцевостi… заводили свое селище… Але ця назва, виникнувши в лiсовiй мiсцевостi, переносилася й на тi мiсця, де взагалi не було лiсу… Траплялося, що обране мiсце для влаштування в ньому вимагало штучних укрiплень: для цього висiкали десь поблизу намiченого для Сiчi мiсця товстi дерева, загострювали iх згори, осмолювали знизу i вбивали частоколом навколо якогось острова чи мису правильною пiдковою. Отже, назва козацькоi столицi «Сiч» мала подвiйний змiст: це було розчищене серед лiсу або укрiплене висiченим лiсом мiсце…» До всього ж, запорожцi, як далi зазначае iсторик, «вважали своiм головним завданням сiкти голови ворогiв… У переносному значеннi слово «Сiч» означало столицю всього запорiзького козацтва, центр дiяльностi й управлiння всiма вiйськовими справами, резиденцiю всiх головних старшин, котрi очолювали низове козацтво».

І таку Сiч першим започаткував князь Дмитро Вишневецький, що стане згодом вiдомим на вiки пiд популярним козацьким iм’ям Байда, як i трагiчна доля князя Вишневецького, безсмертного Байди.

У деяких виданнях так i пишуть: Байда Вишневецький – украiнський князь, прообраз безстрашного козака Байди, оспiваного за мужнiсть i лицарську вiдвагу в народних думах… Байда, хоча звати його Дмитро.

Історик Д. Багалiй залишив йому таку характеристику: «Князь Дмитро Вишневецький – особистiсть у багатьох вiдношеннях видатна. Це була людина добра, заповзятлива i надзвичайно любима козаками. Смiливий вождь, вiн повсякчас шукав небезпеки i боротьби, для нього боротьба з невiрними була головним завданням життя».

Історик М. Грушевський зазначив, що Д. Вишневецький «блискучим, променистим метеором перелетiв через украiнське жите середини XVI ст.».

Пригадуете:

В Цареградi на риночку
Та п’е Байда мед-горiлочку,
Ой п’е Байда та не день, не два,
Не одну нiчку та й не годиночку.
Цар турецький к ньому присилае,
Байду к собi пiдмовляе:
«Ой ти, Байдо, та славнесенький!
Будь менi лицар та вiрнесенький,
Вiзьми в мене царiвночку,
Будеш паном на всю Вкраiночку!»

Байда не захотiв, звiсно, потурчитись, тож i вiдповiв султановi:

«Твоя, царю, вiра проклятая,
Твоя царiвночка поганая».

І Байдi було вiдразу ж винесено присуд:

Ой як крикнув цар на своi гайдуки:
«Вiзьмiть Байду добре в руки,
На гак ребром зачепiте!»

Про жахливий фiнал козака Байди (байдувати ранiше означало козакувати) всiм добре вiдомо.

Ой висить Байда та й гадае,
Та на свого джуру та й споглядае…
– Ой джуро мiй молодесенький!
Подай менi лучок та тугесенький
І стрiлочок цiлий пучок!
Ой бачу я три голубочки,
Хочу вбити я для його дочки, —
Ой як стрiлив – царя вцiлив,
А царицю – в потилицю,
А його доньку – в головоньку.
– Ото ж тобi, царю,
За Байдину кару!

Прототип знаменитого козака Байди – князь Дмитро Іванович Вишневецький в однiй з битв на територii Молдавii завдяки зрадi потрапив у полон та був виданий турецькому султановi. А далi, як свiдчить Д. І. Яворницький, «палаючи люттю до полоненого за руйнування Криму й пiвденних мiст, турки вирiшили пiддати iх найлютiшiй стратi: кинути живими з високоi вежi на гаки, вмурованi в стiну бiля морськоi затоки по шляху з Константинополя в Галату. Кинутий з вежi Вишневецький, падаючи, зачепився за гак i висiв так якийсь час живий, лаючи на всi заставки султана i проклинаючи мусульманську вiру, доки його не вбили турки, не стерпiвши тих прокльонiв».



Пiсля страти Дмитра Вишневецького козаки перенесли Сiч iз Хортицi, на яку тодi вже «внадилися османи та хани», на острiв Томакiвку. Вiн лежав при впадiннi однойменноi рiчки в Днiпро. Саме з Томакiвськоi Сiчi козаки влаштовували блискучi походи на турецько-татарськi мiста й фортецi Приазов’я та Причорномор’я. Сiчовики спускалися вниз по Днiпру на човнах i «чайках» i виходили в Чорне море. З часом турки збудували в пониззi Днiпра потужнi фортецi, тож козаки змiнили своi маршрути: пливли Днiпром до гирла Самари (до сучасного Днiпра), далi простували Самарою, Вовчою, Мiусом або Кальмiусом, перетягували в деяких мiсцях човни волоком на суходiл i виходили в Азовське море.

З Томакiвки знаменитий козак Іван Пiдкова (прозваний так за чималу силу – пiдкови гнув руками) ходив походом на Молдавiю, розбив вiйсько турецького ставленика Петра Мiрчi та навiть став господарем (князем) Молдавii. Коли повернувся в Украiну, його за наказом короля Стефана Баторiя схопили i стратили у Львовi. Це той Баторiй, що у 1578 р. утворив реестрове козацтво (вiд слова «реестр», тобто список) з кiлькох тисяч воякiв. Реестровцi потрапили на вiйськову службу Речi Посполитоi та були ii силою. І слухалися полякiв, од яких отримували платню. І хоч Баторiй надав реестровцям певнi права i привiлеi, передав iм мiсто Трахтемирiв разом з монастирем i шпиталем, реестровцi отримали клейноди, мали свою «армату», себто артилерiю й отримували щорiчний жолд – грошову винагороду. І все ж рядове козацтво реестру, коли-не-коли виступало на боцi народних мас, тож уряд Речi Посполитоi постiйно скорочував iхню кiлькiсть i не завжди iм довiряв… Томакiвська Сiч була базою великого козацько-селянського повстання пiд проводом Криштофа Косинського. З ним козаки ходили аж до Киева. Цим користалися татари й турки i вчиняли численнi набiги на Сiч. Сил у них було досить, i козаки невдовзi, переконавшись у неможливостi подолати ворога, вночi вийшли на човнах iз обложених укрiплень. Увiрвавшись вранцi до покинутоi Сiчi, ординцi спалили i сплюндрували ii, тож козаки перенесли свою столицю на вигiднiше мiсце, краще укрiплене самою природою, що було кiлометрiв за тридцять на пiвденний захiд вiд гирла Томакiвки.

Так виникла Базавлуцька Сiч, якiй судитиметься проiснувати сорок чотири роки (1594–1638). Мiстилася вона на островi у гирлi рiки Базавлук – там, де до Днiпра впадали ще три рiчки: Чортомлик, Пiдпiльна i Скарбна. (Тепер цю територiю, яка входить у межi Нiкопольського району Днiпропетровськоi областi, теж, як i Томакiвську Сiч, затоплено водами Днiпра пiсля пуску Каховськоi ГЕС.)

Козаки надiйно укрiпили Базавлуцьку Сiч: ii оточили земляними валами, поставили дерев’яний палiсад iз вежами, встановили гармати. Перед валом викопали рiв, а взимку в льоду прорубувались ополонки, щоби ворог не мiг дiстатися до Сiчi по замерзлiй водi. Всерединi Сiчi, бiля майдану, де вiдбувалися козацькi ради, мiстились арсенал, церква, а вже далi стояли куренi та iншi будiвлi.

У 1594 р. Базавлуцьку Сiч вiдвiдав посол австрiйського iмператора Рудольфа II Габсбурга Ерiх Лясота. Вiн агiтував козакiв прибути на Балкани i виступити там проти турецькоi армii. Мiсiя, щоправда, не мала особливого успiху – кидати рiдний край на поталу туркам i татарам, а самим завiятись на Балкани… Нi, на це козаки не пристали, але Лясота у щоденнику описав свою подорож на Сiч та про зустрiчi з козаками, а це – iсторичний документ. І все ж козаки Базавлуцькоi Сiчi робили походи проти татар, доходили аж до Стамбула, запалили його передмiстя i добряче переполохали самого султана. За лiтописом Г. І. Граб’янки, цей султан буцiмто зiзнавався: «Коли сусiднi держави йдуть проти мене вiйною, то я сплю, нiчого не чуючи, а коли козаки, то мушу одним вухом прислухатися».



Украiнськi козаки були вже знанi й у свiтах. П’ер Шевалье, французький офiцер, iсторик, який 1648 р. командував загоном козакiв, завербованих французьким урядом в Украiнi. Очолений Шевалье загiн козакiв брав участь в оборонi Дюнкерка пiд час Тридцятилiтньоi вiйни 1618–1648 рокiв, сам Шевалье бував в Украiнi та навiть видав книжку «Історiя вiйни козакiв проти Польщi», в якiй писав, що «мешканцi Украiни, якi сьогоднi всi називають себе козаками i якi з гордiстю носять це iм’я, мають гарну постать, бадьорi, мiцнi, спритнi до всякоi роботи, щедрi та мало дбають про нагромадження майна, дуже волелюбнi i не здатнi терпiти ярма, невтомнi, смiливi й хоробрi… Мова козакiв… е слов’янською. Вона дуже нiжна i сповнена пестливих виразiв та надзвичайно витончених зворотiв».

Мерсi боку, як кажуть спiввiтчизники П’ера Шевалье.

Гiйом Левассер де Боплан, до речi, теж французький офiцер, iсторик, автор вельми цiнноi книги «Опис Украiни», що ii вiн видав у 1650 р., в унiсон своему земляковi П’еру Шевалье писав про украiнцiв:

«Вони кмiтливi й проникливi, дотепнi й надзвичайно щедрi, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якоi не уявляють собi життя… Вони добре загартованi, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомнi в битвах, вiдважнi, смiливi, чи, радше, одчайдушнi, власним життям не дорожать… Вони високi на зрiст, вправнi, енергiйнi, люблять ходити в гарному одязi… вiдзначаються мiцним здоров’ям i навiть не хворiють. Мало хто з козакiв умирае вiд недуги, хiба що у глибокiй старостi, бо бiльшiсть iз них гине на полi слави».

Теж мерсi боку, мсье Боплан!

І навiть турецький лiтописець Наiм Челебi (XVII ст.) – козаки, не забуваймо, воювали з одноплемiнниками Наiми, – так ось, навiть турок Наiма так зауважив про украiнських козакiв, ворогiв його спiввiтчизникiв:

«Можна впевнено сказати, що неможливо знайти на землi людей бiльш смiливих, якi так мало пiклувались би про свое життя i так мало боялись би смертi».

Базавлуцька Сiч була головною базою пiд час селянсько-козацьких повстань пiд проводом Северина Наливайка, Марка Жмайла, Тараса Трясила, Івана Сулими, Павла Павлика, Карпа Скидана, Дмитра Гунi, Якова Остряницi в 1594–1636 роках. І в духовному життi Базавлуцька Сiч вiдiгравала значну роль. Так у 1632 р. за ii пiклування та ii коштами було створено знаменитий Киево-Могилянський колегiум (згодом – академiя).

Самiй Сiчi ставало дедалi тяжче. Для Речi Посполитоi вона була головним джерелом неспокою й повстань, тож поляки вживали всiх заходiв, аби приборкати «сваволю». Пiсля поразки козацько-селянських повстань 1637–1638 рокiв сейм Речi Посполитоi у своiй ординацii зменшив козацький реестр до шести тисяч. Чисельнiсть полкiв було зведено до шести, i iх було повнiстю пiдпорядковано польським офiцерам. Замiсть виборного гетьмана на чолi козацького реестрового вiйська став призначений королiвський комiсар, а полки очолили полковники польськоi шляхти. І козаки, аби вирватися з чiпких «обiймiв» шляхти, перенесли осiдок до Микитиного Рогу, де i влаштували третю (без Хортицi) свою столицю Сiч.

Низина в долинi неспокiйноi рiчки Базавлук, де мiстилася Сiч, щовесни заливалася водами, тож повiнь частенько топила худобу, завдавала клопоту людям, заливала будiвлi, змивала городи. Докучали комарi, якi вилися клубками, частими були спалахи малярii. Тому й перенесли козаки свою Сiч на Микитин Рiг, поближче до села Капулiвки.

Рiг цей (або мис) був на правому березi Днiпра – тепер частина його затоплена водами Каховського моря, а частина входить у межi Нiкополя.

Що ж до укрiплень Базавлуцькоi Сiчi, то iх за наказом уряду Речi Посполитоi було зруйновано, гармати передано гарнiзонам польсько-шляхетських вiйськ, що стояли у Киевi та Каневi, а козацький флот («чайки») спалено. На Микитинськiй Сiчi для виконання контрольно-карних функцiй розташувалася польська вiйськова залога у складi кiнноти з коронного вiйська, а також реестрового козацького полку. Польськi команди старанно стерегли всi шляхи, що вели на Сiч, аби загородити шлях селянським втiкачам.

У часи, про якi йде мова, Запорiзька Сiч, до якоi, рятуючись од Чаплинського, мчав Богдан Хмельницький, перебувала на Микитиному Розi, в найвужчому мiсцi Великого Лугу (днiпровських плавнiв), за скитських часiв iснувала переправа через Днiпро до скифськоi столицi, яка тодi була розташована на мiсцi Кам’янського городища. Через Микитинський перевiз пролягав Соляний шлях Киiвськоi Русi в XI–XII ст. А вже як виникло запорiзьке козацтво, там поселився легендарний запорожець Микита, який i облаштував переправу, згодом названу його iм’ям. (Микитинська переправа згадуеться i в щоденнику Ерiха Лясоти.) Сама Сiч-крiпость була розташована на лузi, який омивався з трьох бокiв протоками Днiпра, а з пiвдня – самим Днiпром. У козакiв тут завжди стояли прикордонна залога, митниця та перевiз. Прибуток надходив до скарбницi Коша.

І запише Дмитро Яворницький до своеi «Історii запорiзьких козакiв»:

«Позбавлений маетку, дружини, неповнолiтнього сина, осмiяний на сеймi, кинутий до в’язницi й засуджений до страти, Хмельницький з сином Тимофiем на початку грудня 1647 р. втiк iз в’язницi в Запорiжжя. Тут, не доiжджаючи до самоi Сiчi, яка на ту пору була на Микитиному мисi, вiн зупинився на островi Буцькому чи Томакiвцi, або ж Днiпровському островi…»



Кошовий отаман Сiчi Федiр Лютай, слухаючи розповiдi своiх вивiдачiв-розвiдникiв, якi розказували йому про сотника Богдана Хмельницького, про його позови i колотнечу зi шляхтичем Чаплинським, так i не мiг збагнути: для чого сотник Богдан Хмельницький закликае сiчовикiв до походу? Щоби справдi звiльнити Украiну вiд гнiту шляхетськоi Речi Посполитоi, як то вiн гарно i палко виступае, чи щоби вiдомстити вiроломному Чаплинському i повернути собi Олену Прекрасну?

Хоч як крути, хоч як верти, а виходило, що справжньою причиною появи на Сiчi Хмельницького е його бажання повернути собi Олену, вiдомстити клятому Чаплинському, в якого бiльше сили, нiж у Хмельницького, тож останньому i потрiбнi для цього козаки. А заразом дозолити й королю. За те, що не захистив його перед шляхтою.

Гм… І потiм, наситившись помстою, далi вiрно служити все тому ж королю.

Федiр Лютай зiтхнув од своiх роздумiв: невесела картина виходить. Дай, Боже, щоби вiн помилився у своiх гадках, щоби сотник Богдан Хмельницький примчав на Сiч не заради якоiсь польки, у яку вiн чи не безтямно закохався (i це на шостому десятку лiт, маючи дружину i шiстьох дiтей!), яка сьогоднi спить iз ним, а завтра з iншим. Хоча б iз тим же Чаплинським. Вона навiть повiнчалася з ним у костелi, бо не нашоi, не православноi вiри зваблива дiвка-жiнка… А щоби прибув Богдан Хмельницький на Сiч заради Украiни – волю iй разом iз сiчовиками здобувати…



З цього приводу письменник, iсторик козацтва Богдан Сушинський у своему есе «Богдан Хмельницький» так зауважить:

«…Запорiжцi, до яких уже дiйшла чутка про милiсть короля до нового реестровика i якi з недовiрою ставилися до реестрового козацтва, що частенько виступало разом з поляками проти них, зустрiли його (це коли чигиринський сотник вперше «прибiг» на Сiч. – В. Ч.) насторожено. Проте Хмельницькому вмiння прихилити до себе людей було не позичати. Вiн ревно поскаржився козакам на життя: це ж бо не жарти, шляхтич Чаплинський напав на його хутiр, викрав дружину й коня! Щодо дружини, то iстиннi сiчовики додержувались на Сiчi обiтницi безшлюбностi, тому особливого спiвчуття в цьому питаннi нiхто не виявив, понадто, що дружина була полькою, а от викрасти бойового коня – це вже було нечуваним зухвальством i несправедливiстю! І сiчовики вiдчинили перед його загоном ворота своеi степовоi фортецi».

І далi письменник зазначае (правдивий i красномовний рядок):

«…Литовсько-польсько-украiнський шляхтич Б. Хмельницький раптом вiдкрив для себе, що вiн не просто отаман повсталих козакiв (ним вiн спочатку, шукаючи управу на кривдника Чаплинського, i ставати не збирався. – В. Ч.), а глава новоi держави. В усякому разi, мае всi шанси стати ним».

Це швидко збагнув сотник чигиринський, а вiн мав розум гострий, реактивний. Не пiдтримають його сiчовики, якi все життя свое присвятили боротьбi за волю i кращу долю свого народу, не пiдтримають, коли вiн закликатиме iх iти походом, аби повернути йому – та хто вiн такий, врештi-решт? – хутiр та викрадену жiнку. Ще б пак! Жiнки для козакiв, що iх вони мiняють на тютюн, невелика цiннiсть, вони обходяться без них. І не пiдуть за ним походом, аби повернути йому хутiр. А от щоби звiльнити Украiну, витурити з неi ляхiв – пiдуть. У вогонь, i у воду, i в саме пекло, аби принести Украiнi-неньцi рай. І збагнувши це, Хмельницький i закликав козакiв… Нi, нi, не повертати йому викрадену жiнку та хутiр, а йти походом, щоби повернути украiнцям забрану в них Украiну i створити свою, козацьку державу. А звiльнивши Украiну, вiн, як кажуть, по ходу кампанii, звiльнить i свiй хутiр, i, головне, викрадену його любку-голубку…



Першим про втечу Хмельницького iз в’язницi дiзнався польський коронний гетьман Потоцький, як i про те, що втiкач уже прибув на Сiч, щоб пiдбурити козакiв до зброi. Тож звелiв послати до Микитинськоi Сiчi наказ, аби втiкача схопили й доставили до нього. Дiзнавшись про це, Богдан залишив Сiч i вирушив на Низ, до лиману. Але за ним погналася польська залога, що була на Сiчi, – 500 козакiв-реестровцiв i 300 полякiв.

Як свiдчить Дмитро Яворницький, «помiтивши погоню, Хмельницький послав до козакiв, що переслiдували його, двох своiх спiвучасникiв i через них переконав козакiв, що вiн повстав проти полякiв, а не проти кровних i единовiрних товаришiв, i намiряеться захищати благочестиву вiру, до чого i закликае всiх своiх одноплемiнникiв. Тодi козаки збунтувалися проти полякiв, частину iх перебили, частину розiгнали, пiсля чого звiльнили все Запорiжжя вiд лядського гнiту».

Хмельницький повернувся на Сiч i в присутностi всiх сiчовикiв, кошового отамана, старшин виголосив промову, в якiй «красномовно зобразив наругу езуiтiв над православною вiрою i служителями святого вiвтаря, глум сейму над козацькими правами, насильства польських вiйськ над жителями украiнських мiст i мiстечок, про здирства i знущання».

І насамкiнець заявив:

– До вас несу я душу й тiло, – сховайте мене, давнього товариша, захищайте самих себе, бо й вам це загрожуе.

Говорив вiн так гаряче й палко, не говорив, а наче гнiвну, але святу пiсню спiвав, тож враженi його промовою козаки вiдповiли:

– Приймаемо тебе, пане Хмельницький, хлiбом-сiллю i щирим серцем!

Було ухвалено збирати в Сiчi всiх козакiв. Як писатиме М. Костомаров у своiй працi «Богдан Хмельницький», «з лiсiв i ущелин прибiгли в сiч хлопцi-втiкачi, котрi жили пiд назвою лугарiв, степовикiв i гайдамакiв по берегах Днiпра, Бугу, Самари, Конки у землянках, одягненi у звiринi шкури, вдоволенi лише мiзерною тетерею та зате вiльнi, як вiтер, за висловом iхнiх пiсень».

Поки Хмельницький ходив у Крим, щоб знайти там допомогу в боротьбi з поляками, кошовий Федiр Лютай збирав козацтво – все кiнне й пiше низове Запорiзьке Вiйсько, бо переконався: Хмельницький на Сiч прибув, щоб пiдняти козакiв на захист Украiни вiд польськоi шляхти. За це готовий був хоч i на смерть iти i сам кошовий отаман. Як писатиме С. Величко в своему лiтописi, «Хмельницький дуже хитро й передбачливо розпорядився кошовому отамановi й курiннiй отаманнi, так що про його задуми i вiд’iзд до Криму (там Богдан шукав союзникiв у боротьбi зi шляхтою. – В. Ч.) не лише не могли довiдатись через своiх шпигунiв поляки, але й усе вiйсько низове (крiм самоi отаманнi) нiчого не знало аж до повернення Хмельницького в Запорiзький Кiш. А якби знало про це вiйсько, то знали б i поляки, i тодi вони могли б iншу приготувати зустрiч Хмельницькому, нiж запорiжцi».

Хмельницький прибув у Сiч 18 квiтня, маючи при собi чотирьох знатних татар, посланих ханом Тугай-беем. Сiчовики привiтали Хмельницького «радiсним серцем», а дiзнавшись про «прихильнiсть i ласку» до Хмельницького й до всього Запорiзького Вiйська кримського хана i про допомогу його мурзи Тугай-бея, зрадiли ще бiльше. Увечерi того дня вдарили з трьох найбiльших гармат i це означало, що наступного дня мае зiбратися все кiнне вiйсько. Вдарили три найбiльшi гармати. Наступного дня, ледь засiрiло, на Сiчi зiбралося багато Запорiзького низового Вiйська – тодi воно налiчувало понад 30 тисяч воякiв. Як розповiдае Дмитро Яворницький, «коли вдарили у котли (тулумбаси) для скликання ради, стало видно, що сiчовий майдан занадто тiсний для такоi сили вiйська; тодi кошовий отаман разом з Хмельницьким вийшов за сiчову фортецю i став на просторiшому майданi. Коли старшини й усе вiйсько стали на своi мiсця, було оголошено про розпочату велику справу проти полякiв за iхнi кривди й утиски, чиненi козацькому вiйську й усьому украiнському народовi; водночас було оголошено, що справi Хмельницького спiвчувае кримський хан Іслам-Гiрей, котрий послав до козакiв знатного мурзу Тугай-бея з чотирма тисячами орди, який висловив повну готовнiсть особисто допомагати козакам проти полякiв, але за це залишив у себе заложником старшого сина Хмельницького Тимофiя».

Почувши цi слова, вiйсько вiдповiло: «Слава й честь Хмельницькому! Ми мов череда без пастуха, нехай Хмельницький буде нашим головою, а ми всi, скiльки нас тут е, готовi йти проти панiв i допомагати Хмельницькому до останньоi втрати живота нашого!». Цi слова сказанi були «единими вустами i единим серцем» усього зiбраного на площi Запорiзького низового Вiйська. Пiсля цiеi промови кошовий отаман вiдразу ж послав у сiчову скарбницю сiчового писаря з кiлькома курiнними отаманами i знатними товаришами, звелiвши iм винести звiдти вiйськовi клейноди, аби вручити iх на площi Хмельницькому. Тi винесли зi скарбницi яскраво-червону, писану золотом королiвську хоругву, бунчук на високому древку з позолоченою галкою; срiбну позолочену та особливо майстерно виконану i прикрашену коштовними каменями булаву; срiбну вiйськову печатку й великi новi мiднi котли з довбишем; окрiм того три легкi польовi гармати з достатньою кiлькiстю пороху й куль.

Вручивши й поставивши перед Хмельницьким усi вiйськовi клейноди, низовi козаки проголосили його гетьманом, привiтали з новим званням i висловили цiлковиту готовнiсть усi, скiльки було люду в Сiчi, йти з ним на вiйну».

І сотник реестрового козацького вiйська, що був на службi в короля та уряду Речi Посполитоi, втiкши вiд Чаплинського на Сiч, негадано став гетьманом. Таке трапляеться, мабуть, раз на столiття. Хоча… Гетьман (польськ. Hetman, вiд нiм. Hauptmann – начальник) – на Украiнi в XVI–XVII ст. военачальник козацького вiйська, а в XVII–XVIII ст. – правитель Украiни i головнокомандувач козацького вiйська. До середини столiття влада гетьмана поширювалася лише на Запорiжжя. Але вже в ходi Визвольноi вiйни украiнського народу 1648–1954 рр. гетьман – першим це був Богдан Хмельницький – став правителем Украiни, а старшим на Сiчi так i залишиться кошовий отаман.



…I сотник реестрового козацького вiйська, що був на службi в короля, Богдан Хмельницький – вiн же ще й генеральний писар рееестровцiв – негадано стае гетьманом Вiйська Запорiзького низового. І лучилася сiя подiя 19 квiтня 1648 року.

Проголосивши Хмельницького своiм гетьманом, частина козакiв розiйшлася по куренях, як i нинi кажуть, «приливати» таку подiю, iншi ж iз кошовим та новообраним гетьманом пiшли до церкви, в якiй одразу ж по закiнченнi ради задзвонили. На площi було вiдслужено лiтургiю та вдячний молебень, потiм за наказом кошового вдарили в тулумбаси, вiддаючи хвалу Боговi, пролунали пострiли з 50 гармат, а вже за гарматами стрiляла у високе та дзвiнке весняне небо вся вiйськова пiхота, десять тисяч воякiв якоi стояло на сiчовому майданi та навколо Сiчi. Пiсля стрiлянини з гармат i мушкетiв пiхота розiйшлася по куренях обiдати, а новообраний гетьман разом iз курiнними отаманами пiшов на обiд у курiнь кошового отамана, де вже старався Федiр Лютай – так пригощав дорогих гостей, так пригощав, що гостини його всiм запам’яталися… Було вирiшено кошового вiдрядити з Хмельницьким на Украiну вiсiм-десять тисяч козакiв, а решта вiйська мала розiйтися по своiх мiсцях, паланках i промислах, де й перебувати в повнiй готовностi до военноi кампанii, себто бути готовими до нагального походу, якщо така потреба виникне i для них.

22 квiтня 1648 р., взявши з Сiчi гармати й вiйськовi клейноди, гетьман Богдан Хмельницький на чолi козацького вiйська вирушив на Украiну – рятувати ii вiд утискiв шляхти i здобувати своему народовi волю.

На гармати, чи як iх називали тодi, армати Хмельницький покладав чималу надiю на успiх i майбутнi перемоги у битвах. Та й козаки теж покладали великi надii на армати, вони у них завжди користувалися увагою й пошанiвком, як наче якiсь одухотворенi iстоти. Як свiдчить лiтописець Самiйло Величко, на Сiчi завжди було 50 гармат, тож кожний кiнний загiн запорiжцiв не виступав у похiд без артилерii. У тi часи артилерiя була дуже дорогою зброею, тож на Сiчi зайвi гармати зберiгались у вiйськовiй скарбницi, у плавнях, у потаемних мiсцях нарiвнi з коштовностями. Та й Боплан засвiдчуе:

«Подейкують, що тут, у Вiйськовiй Скарбницi, козаки заховали у протоках безлiч гармат».

Можливо, це трохи перебiльшено (безлiч гармат), але козаки мали iх чимало та берегли цю зброю. Вона була дуже дорогою i в ранiшнi часи, i в козацькi. Пiд час Гуситських воен у XV ст. гармата середнього калiбру коштувала стiльки, скiльки коштувало стадо – подумати тiльки! – з 442 корiв! Один пострiл iз гармати тодi вартий був дев’яти корiв.

Гармати Запорiзького Вiйська були переважно середнього та малого калiбру, це забезпечувало артилерii чималу ii рухливiсть i маневренiсть, що цiлком вiдповiдало козацькiй тактицi.

За свiдченням Самiйла Величка, Богдан Хмельницький для полiпшення влучностi вогню та маневреностi об’еднав усi гармати – iх у нього було загалом 26 – в один пiдроздiл, а частину iх – 15 гармат – перевiв на однокiнну двоколiсну тягу. Для кожноi гармати вiн почав призначати постiйну обслугу та клопотався навчанням гармашiв.



Передовому полку було наказано форсованим маршем iти до Чигирина i ловити там пiдстаросту Данiеля Чаплинського, а спiймавши його, негайно доставити здирника до гетьмана Богдана Хмельницького «на дуже серйозну мову-розмову», – насмiшкувато додав вчорашнiй сотник, а сьогоднiшнiй гетьман. – Ой, побалакаю я з клятим ляхом! За все вiн вiдповiсть, за все. А найперше поверне менi Олену Прекрасну…»

Про Олену Прекрасну Богдан Хмельницький навiть у походi не забував анi на день i з великим нетерпiнням чекав на зустрiч iз нею…

Турецько-татарська експансiя загрожувала украiнцям фiзичним знищенням. Шляхетська Польща загрожувала знищенням духовним. Польська шляхта прагнула привласнити величезнi простори украiнськоi землi та закрiпачити людей. Католицька церква iменем Христа благословляла будь-якi бузувiрства i розправи над непокiрними «хлопами-схизматами», все роблячи, щоб окатоличити iх. Як свiдчить «Історiя русiв», поляки чинили грабiжництва i звiрства, «перед очима батькiв спалювали людей на жару i варили в казанах, а потiм i матерiв вiддавали на муки i смерть». І народ Украiни весь час пiднiмався на боротьбу за волю та кращу долю…

І ось на чолi козацького вiйська, вчора збiглий сотник, а сьогоднi вже гетьман Вiйська Запорiзького рушив на землi «королiвщини». Основними вимогами повстанцiв до польського уряду були: збiльшення реестру, повернення православним украiнцям забраних у них церков та видачi козакам платнi за останнi п’ять рокiв. Жаль, але Хмельницький тодi вважав, що воюе не з державою та королем, а всього лише з польською шляхтою.

Пiсля обрання гетьманом i укладення вiйськового союзу з Кримом Хмельницький спершу рiшуче розпочав вiдкриту збройну боротьбу зi шляхтою. Протягом 1648 р. вiн здобув перемоги над польськими вiйськами бiля Жовтих Вод, пiд Корсунем, Пилявцями, здiйснив облогу Львова й оточення Замостя. Блискучi перемоги, хоча були й неуспiхи. Та перемог було набагато бiльше, i величезну територiю Украiни було визволено з-пiд влади Польщi; почалось утвердження нових козацьких порядкiв та органiв влади. А все почалося, як уже мовилося, бiля Жовтих Вод.

У квiтнi 1648 р. 8-тисячна повстанська армiя вирушила назустрiч польсько-шляхетським збройним силам. Прибувши в урочище Жовтi Води, вiйсько Б. Хмельницького, до якого приедналися чотири тисячi легко озброених татар, керованих Тугай-беем, ранiше за противника зайняло вигiднi позицii мiж двома рукавами р. Жовтi Води. 19(29)IV тут почалися запеклi боi з польським загоном С. Потоцького i Я. Шемберка. 2(12)V сюди прибули посланi польським командуванням проти повстанцiв реестровi козаки. Бiля Кам’яного Затону вони перейшли на бiк Б. Хмельницького. 5(15)V селянсько-козацькi загони перейшли у вирiшальний наступ. Польсько-шляхетське вiйсько, що вночi вже почало панiчно вiдступати, в урочищi Княжi Байраки було оточене i повнiстю знищене. Пiсля перемоги бiля Жовтих Вод i розпочалася Визвольна вiйна украiнського народу за свою волю i кращу долю.



Заледве вражаючою перемогою селян i козакiв закiнчилося бойовисько бiля Жовтих Вод, як кобзарi по всiй Украiнi заспiвали:

Чи не той то хмiль, що коло тичин в’еться?
Гей, то той Хмельницький, що з ляхами б’еться.
Чи не той то хмiль, що по пивi грае?
Ой той то Хмельницький, що ляхiв рубае.
Чи не той то хмiль, що у пивi кисне?
Ой той то Хмельницький, що ляшенкiв тисне.
Гей, поiхав Хмельницький i к Жовтому Броду, —
Гей, не один лях лежить головою в воду.
«Не пий, Хмельницький, дуже тоi Жовтоi Води:
Іде ляхiв сорок тисяч хорошоi вроди».
«А я ляхiв не боюся i гадки не маю —
За собою велику потугу я знаю,
І ще орду за собою веду, —
А все, вражi ляхи, на вашу бiду».
Становили ляхи дубовii хати, —
Прийдеться ляшенькам в Польщу утiкати.
Утiкали ляхи, погубили шуби…
Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби!
Утiкали ляхiв де якii повки, —
Їли ляхiв собаки i сiрii вовки.
Гей, там поле, а на полi цвiти —
Не по однiм ляху заплакали дiти.
Гей, там рiчка, через рiчку глиця —
Не по однiм ляху зосталась вдовиця…

«Гей, пане, пане Хмельницький, Богдане-Зиновiю, наш полковнику Чигиринський, – питатиме украiнська дума i бажатиме: – Дай, Боже Господи, щоб ми за твоеi голови пили й гуляли, а неприятеля пiд нозi топтали, а вiри християнськоi на поталу в вiчний час не подали!..»

Про Микитинську Сiч, де його обрали гетьманом украiнського козацтва, Богдан Хмельницький нiколи не забував.

Не забув i того разу. Вiдразу ж, як вiдгримiла битва бiля Жовтих Вод, на честь першоi перемоги i на знак вдячностi за обрання його гетьманом, Богдан Хмельницький разом iз вiсткою про бойовий успiх надiслав Сiчi гостинець – 6 гармат, 4 хоругви, 2 бунчуки, 300 талерiв на пиво i 300 талерiв на сiчову церкву.



Були походи i битви, i Богдан Хмельницький вже сам собi не належав. Дивно вийшло. Принаймнi гетьман ще довго дивувався: подався на Сiч шукати захисту вiд Чаплинського i сили, щоб його подолати, а негадано, сам на те й не сподiваючись, пiдняв на вiйну всю Украiну. Вже не проти якогось там Чаплинського, а проти всiеi Речi Посполитоi.

Але й пiднявши проти неi повстання, розпочавши вiйну, i тодi не забував про Чаплинського i ту образу, що ii завдав йому чигиринський пiдстароста, тож часто нагадував: шукайте, шукайте Чаплинського. Будь-що знайдiть грабiжника та притягнiть до мене, маю йому повернути боржок.

Заодно нагадував i про Олену Прекрасну: найдiть прекрасну i прегарну, чарiвницю i спокусницю, i теж до мене приведiть…

Але Чаплинський, почувши з якою силою Хмельницький повертаеться на Вкраiну та про розгром ним вiйська Потоцького бiля Жовтих Вод, аби не ризикувати життям, щез. Забув про свiй шляхетний гонор i наче крiзь землю провалився. Якщо Хмельницький захопив у полон сина самого коронного гетьмана Потоцького i той нiчого не змiг вдiяти, то з ним, Чаплинським, вiн упораеться запросто.

Лише за рiк по втечi з рiдних мiст Хмельницький нарештi повернувся до Суботова. Повернувся як гетьман Запорiзького Вiйська, переможець полякiв у битвах бiля Жовтих Вод, пiд Корсунем i Пилявцями.

А повернувшись до Суботова, проголосив його своею гетьманською резиденцiею, тож Суботiв в один день наповнився козаками, кiнними та пiшими, i його вже було не впiзнати. І щодень до Суботова мчали гiнцi, i щодень iз Суботова мчали вiд гетьмана гiнцi, i нiхто з челядi Хмельницького вiри не йняв. Справдi-бо, кинутий був до в’язницi, вибравшись iз неi, втiкав без оглядки на Низ, i ось вам – правителем повернувся. Ледь не королем. Гетьманом такого вiйська!

Гетьман теж був радий такiй перемiнi у своему життi, але вряди-годи та й згадував ii, Олену Прекрасну, – де вона? Нiхто не мiг сказати, де подiлася його колишня зваба, i гетьман теж журився.

Олена Прекрасна навiть у сни до нього приходила – така ж чарiвна, така ж спокусливо-зваблива.

А якось прийшла й наяву.

У Суботiв наче з неба впала – така ж прекрасна, спокусливо-зваблива.

І Хмельницький повiрив: щастя у свiтi бiлому таки е. І воно не обминуло його. Такоi радостi, коли вона з’явилася, вiн не вiдчував навiть тодi, коли його, збiглого сотника, вибрали на Сiчi гетьманом.

Ось тепер, як повернулася Олена, вiн нарештi був уповнi щасливий.

Зрадницю треба було негайно скарати – може, й на горло, – за те, що зрадила його i, знехтувавши ним, вийшла замiж за його ворога Чаплинського i навiть у соборi з ним обвiнчалася, а вiн…

Вiн раптом – сам не встиг i збагнути, як то лучилося, – запропонував Прекраснiй руку й серце.

І з’явилася вона в Суботовi не якоюсь там побитою сучкою, якою, власне, i була, а чи не левицею, за якою немае анiякоi провини i яка вирiшила ним покомандувати. Щоправда, щось лисяче в цiй левицi проглядало, але вiн, захоплений нею, не звернув на те уваги. Вiн, гетьман i непереможений полководець, повелитель такого вiйська, опустився на колiна перед ii стрункими нiжками, обняв iх i, притулившись лицем до ii колiн, з насолодою вдихав пахощi ii тiла, дурманiв i чманiв. І дурман той i чманiння те було солодкими.

– Гаразд, прощаю. Вставай, – смiялася вона.

«За вiщо ти мене прощаеш?» – хотiв ii запитати, але не змiг, бо ще дурманiв i чманiв од пахощiв ii тiла, вiд ii неперевершеноi жiночностi. Тiльки згадка, що цим тiлом упивався ворог його, Чаплинський, боляче рiзонула його, але вiн здавив лютi ревнощi в ествi своему, утiшив себе: але ж вiн перемiг Чаплинського! Перемiг, i Олена Прекрасна – вiднинi його. І треба хутчiй насолоджуватися нею, пити, пити й пити ii, всю випити – скiльки там того життя. Та й раз-бо на свiтi живеш!

І Богдан Хмельницький, вiдкинувши всiлякi сумнiви й ревнощi, заслiплений нею, Оленою Прекрасною, негадано – навiть для самого себе негадано, – запропонував iй руку i серце.

– Ти мене береш за себе? – зрадiла вона.

– Я тебе беру за себе, – повторив вiн як присягу. – Ти будеш моею дружиною, жоною любою моею, i ми будемо щасливi.

Гетьману тодi йшов шостий десяток, але вiн почувався безвусим юнаком.

І юнаком упадав бiля неi, i таким же юнаком вiдчував себе бiля неi.

– От що творять з нами жiнки, – казав i справдi мав вигляд щасливого парубка, який вперше прийшов на вечорницi та зустрiв там ii, свою едину.

А вона… Вона лисичкою хитренькою вертiлася бiля нього, липла до нього, зазирала йому в очi, дарувала йому солодкi поцiлунки, i вiн навiть ночi не мiг дочекатися, а хутчiй тягнув ii в потаемну кiмнату, аби ще i ще раз насолодитися з нею любов’ю – такою ж незрiвнянною, якою була й вона.

Ось тiльки не часто випадало iм разом побути – походи, походи, походи, у якi вiн, гетьман, водив свое вiйсько.

І вона, проводжаючи за вуздечку його коня, спiвала йому украiнських пiсень (коли вона iх вивчила?):

Козаче-соболю,
Вiзьми мене iз собою
На Вкраiну далеку!

Далi милий запитував свою дiвчину, яку, вiд’iжджаючи, покидав:

«Дiвчинонько мила,
Що ж будеш робити
На Вкраiнi далекiй?»
«Буду хустки прати,
Зеленого жита жати
На Вкраiнi далекiй!»

А на запитання милого, що ж ти, мовляв, будеш iсти на Вкраiнi далекiй, вiдповiдала:

«Сухарi з водою,
Аби, серце, з тобою
На Вкраiнi далекiй».
«Дiвчинонько мила,
Де ж будеш ти спати
На Вкраiнi далекiй?».
«В степу пiд вербою,
Аби, серце, iз тобою…»

Вiн пiдхоплював ii, садовив до себе на коня, цiлував, лоскочучи ii своiми довгими козацькими вусами, й опустивши на землю, мчав у свiй похiд попереду вiйська, а вiйсько хором спiвало:

«Дiвчинонько мила,
Де будеш ти спати
На Вкраiнi далекiй?»
«В степу пiд вербою,
Аби, серце, iз тобою
На Вкраiнi далекiй!..»

І була рiзниця лише в одному словi.

У Цезаря – «Прийшов, побачив, перемiг…», у нього – «Прийшов, виступив, перемiг». Але рiзниця та в одному словi незначна. Бо вiн, як i Цезар, перемiг, стрiмко й навально ринувшись у бiй. І Чаплинський – ворог його, здирник i грабiжник, викрадач його щастя, – забiг безвiсти (в Польщу чи й ще далi), забiг, навiть кинувши Олену. Очевидно, дiяв за принципом: при втечi своя шкура ближче.

Нi, нi, вiн, Богдан Хмельницький, не пiдiбрав покинутоi зваби, вiн лише повернув собi те, що за правом першостi належало йому. І те повернення, перемогу свою, треба було узаконити: Олена Прекрасна повинна стати його законною дружиною, i лише тодi вiн вiдчуе всю повноту хмiльноi перемоги.




Частина третя

Такi солодкi цi кислючi цитрини


«Шлюб е Таiнство, в якому за добровiльною (перед священиком i Церквою) згодою нареченого i нареченоi жити спiльно, благословляеться iхнiй шлюбний зв’язок в образi духовного союзу Христа з Церквою, випрошуеться i подаеться благодать Божа для взаемноi допомоги й однодушностi i для благословенного народження та християнського виховання дiтей.

Ісус Христос освятив шлюб Своею присутнiстю на весiллi в Канi Галилейськiй. Вiн також говорив: «Бог створив за образом Своiм людину, чоловiком i жiнкою створив iх. І сказав: заради цього залишить чоловiк батька свого i матiр i прилiпиться до жiнки своеi, i будуть двое одним тiлом. Тож вони вже не двое, а одна плоть. Отже, що Бог з’еднав, того людина нехай не розлучае. Тому чоловiк зобов’язаний самовiддано любити дружину, а дружина зобов’язана добровiльно, тобто з любов’ю, коритися чоловiковi. Тому подружжя (чоловiк i жiнка) зобов’язанi на все життя берегти взаемну любов i повагу, взаемну вiдданiсть i вiрнiсть».

    Протоiерей Серафим Слобiдський. Закон Божий. Киiв року Божого 2003

Ну, а коли що не так iз коханням вийде, коли «серед ночi / Не дають заснути / Серцю карi очi», то, як радив ще поет Спиридон Черкасенко:

Гей, лети, мiй коню,
Степом i ярами.
Розбий мою тугу
В бою з ворогами.

Оскiльки ворогiв завжди вистачало, то було кому розбивати козаковi його тугу, якщо раптом тi «карi очi» виявлялися зрадливими… Бо недарма iнша пiсня застерiгае, що, мовляв, хто з любов’ю не знаеться, той…

Так, так, горя не знае…

Але, додаймо вiд себе, i радощiв теж…

Бо недарма ж ще Іван Франко журився (а з ним i ми журилися, i всi прийдешнi поколiння будуть журитися): «Ой ти, дiвчино, ясная зоре, / Ти моя радiсть, ти мое горе».

Чи, як зiзнавався Соломон, мудрий цар Ізраiльськоi держави, який вiдзначався невситимою любов’ю до представниць прекрасноi половини роду людського; за деякими джерелами у нього було близько 700 жiнок i 300 наложниць, так ось, цей знавець i поцiновувач жiнок якось зiзнався:

– Жiнка солодша за життя i гiркiша за смерть.

І це сказав чи не найбiльший у тогочасному свiтi – та й у нашому теж – знавець жiнок. Тож, мабуть, вiн, мудрий i досвiдчений, таки мав (i мае) рацiю:


ЖІНКИ, СОЛОДШІ ЗА ЖИТТЯ І ГІРКІШІ ЗА СМЕРТЬ.

І в цьому iхня немеркнуча вiкова – ба, тисячо-тисячолiтня! – принада.



…Нi, нi, Богдан Хмельницький не пiдiбрав покинутоi зваби, вiн лише повернув собi те, що за праву першостi, як вiн уважав, належало йому. І те повернення, перемогу ту треба було хутчiй узаконити: Олена Прекрасна повинна стати його законною дружиною, i лише тодi вiн вiдчуе всю повноту хмiльноi перемоги.

Але от диво… Чи радше негадана притичина, пеня-рахуба, що раптом виникла…



І не знайшлося в Украiнi жодного священнослужителя, принаймнi в тiй частинi Украiни, що була Хмельницьким визволена вiд окупантiв, який погодився би повiнчати гетьмана Богдана Хмельницького з Оленою Чаплинською! І це того Хмельницького, який – «прийшов, виступив, перемiг».

Отцi церкви, наче позмовлявшись, пояснювали свою вiдмову тим, що Олена Чаплинська мае «живого мужа», з яким вiнчана в костьолi. Себто, вона була на той час замiжньою, тож не могла вдруге – за живого мужа – йти з iншим пiд вiнець…

Гетьман звертався i до свого, чигиринського священика з проханням усе тим же: повiнчати його з Оленою…

– Чаплинською? – здивувався отець Іоанн, настоятель чигиринського храму. – Тебе, гетьмане, я можу повiнчати. Жона твоя, незабутня Ганна, нинi в раю з янголами та праведниками радуеться, тож ти – удiвець. Чому б тебе й не повiнчати. Але тiльки не з Оленою Чаплинською – схаменися, гетьмане! Та, кого ти вибрав, вже повiнчана з Чаплинським. І муж ii, Чаплинський, живий, хоч десь i ховаеться од тебе. A тому за живого мужа свого, не розлучена з ним, Олена не може з новим мужем вiнчатися в церквi. Як i взагалi – сходитись. Бо це – двомужнiсть, грiх превеликий. Як i двоеженство для чоловiкiв.

Отець аж фиркав-пирхав, показуючи цим, який це грiх вiнчатися з одруженою жiнкою. І як вирок винiс: хай, мовляв, твоя Олена дочекаеться смертi Чаплинського, а вже тодi, будучи удовою, хай iде з тобою пiд вiнець.

Коли б то знаття, де вiн ховаеться, то Богдан, який досi клекотiв до здирника праведним гнiвом, умить вiдправив би його до праотцiв, а звiльнена таким робом Олена на всiх законних пiдставах стала б його жоною, але… Навiть найкращi його вивiдачi не можуть дiзнатися, де ховаеться пiдстароста чигиринський. А напевне ж, десь переховуеться той гад!..

І тут отцi церкви пiдказали гетьману, як дiяти в такiй ситуацii – «понеже вiн без оноi Олени жити не може»: треба звернутися по дозвiл до самого патрiарха. Тiльки вiн один у силi зарадити, себто дозволити замiжнiй жiнцi, яка не живе зi своiм мужем, взяти новий шлюб iз новим чоловiком… Дозволить, якщо…

Якщо його гарненько… гм-гм… попрохати. Та ще такому пановi, як пан гетьман.

Хмельницький все зрозумiв. А тут i нагода трапилась-лучилася…



Вигнавши полякiв з Украiни (щоправда, як час покаже, вони невдовзi – вигнанi, – дякуючи промахам Богдана, почнуть в Украiну повертатися), гетьман Богдан Хмельницький просто вiд Замостя рушив до Киева – прославленим переможцем. 23 грудня 1648 р. кияни з трiумфом його зустрiчали бiля Золотих ворiт.

І зустрiчали з королiвськими почестями: дзвонили в усi дзвони, стрiляли з гармат, благословляв героя митрополит С. Косiв, а студенти Академii вiншували гетьмана у своiх вiршах – латинською та украiнською мовами.

З-помiж iнших гетьмана зустрiчав i патрiарх Єрусалимський Паiсiй.

Ось до його святостi патрiарха Паiсiя i звернувся гетьман iз проханням дати благословення на шлюб з Оленою Чаплинською, повiнчати iх та вiдпустити iм усi вольнi та невольнi грiхи.

У такiй ситуацii Паiсiй не мiг вiдмовити гетьману, який щойно звiльнив Украiну вiд ляхiв i став всенародним героем: махнувши рукою на всi умовностi, вiдпустив грiхи гетьману та його нареченiй. (Останнiй – заочно.)

Заодно i повiнчав молодих.

Не мiг Паiсiй не повiнчати гетьмана з коханою Оленою (ii патрiарх i в живi очi не бачив), як народ повсюди спiвав:

Чи не той то хмiль,
Що коло тичин в’еться?
Ой, той то Хмельницький,
Що з ляхами б’еться.
Чи не той то хмiль,
Що по пивi грае?…
Ой, той то Хмельницький,
Що ляхiв рубае…

І патрiарх Паiсiй повiнчав молодих (щоправда, молодий був уже нiяк не молодим), i повiнчав… заочно!

І вiд того, певно, вiдчував незручнiсть, що вiнчав молодого з молодою, якоi пiд час вiнчання й на позiр не було нiде видно… І, навiть, покректав, але – повiнчав.

Особливо крекнув, коли, виголосивши «Вiнчаеться раб Божий Богдан i раба Божа Олена», мав запитувати ту рабу Божу Олену, чи вона по згодi своiй та любовi йде за пана гетьмана… Розгублено оглянувся, хоч i знав, що молодоi нiде й не видно. Тож, покректавши, обвiнчав молодого з молодою, якоi на урочистостях не було. Заочно. Унiкальне явище у православ’i. Але патрiарх Паiсiй, не вагаючись, оголосив Богдана, який у той час був у Киевi, i Олену, що на той час була в Чигиринi, чоловiком та дружиною.

Щоправда, не за так. Хмельницький на радощах подарував патрiарху шестеро коней-вiтрогонiв i тисячу золотих.

Вражений такою щедрiстю украiнського гетьмана, патрiарх у боргу не зостався i подарував молодим три свiчки – не простi, а… Нi, не золотi, з воску, але вони самi могли запалюватись – диво з див! А ще подарував пляшечку з молоком Пресвятоi Дiви. І заодно й миску екзотичних фруктiв, золотистих цитринiв. Цитрини, сирiч лимони, були надто кислими, аж рота судома зводила, – у всякому разi, так усi скаржились, кого гетьман пригощав заморськими фруктами i дивувався, адже патрiаршi цитрини, на Богданове переконання, були солодкими. Принаймнi такими вiн iх вiдчував, коли, повертаючись iз Киева до Суботова, де його чекала жона (вже жона!), смоктав цитринку. Вона й справдi була солодкою – як i поцiлунки самоi Олени.

І гетьман сам до себе посмiхався, плямкав, смакуючи цитрини патрiарха та дивуючись, якi ж бо вони солодкi, хоч i кислючi… Гм-гм…



Але це ще й нiчого, це навiть добре. Коли кислюче видаеться солодким. Гiрше – далебi гiрше, – коли бувае навпаки. Коли солодке стае – це ж треба до такого дожитися! – кислючим.

У гетьмана ж поки що – принаймнi якийсь час пiсля вiнчання з Оленою Прекрасною – все було солодким. І гетьман радiв, що хоч i наприкiнцi життя навiть кислюче йому видаеться солодким – жити, виходить, можна. Та iншi про таке життя лише мрiють, а гетьмановi воно як з небес звалилося. Разом iз Оленою, яка вже стала не Чаплинською, – Хмельницькою.

У 1650 р. венецiйський посол пiсля зустрiчi з гетьманом Хмельницьким такi полишив спогади про нього:

«Росту швидше високого, в плечах широкий, величний. Його правлiння показуе зрiлий i тонкий розум. Хоч i трапляеться йому погуляти, але справи вiн нiколи не кидае. Здаеться, що в ньому живуть двi натури: одна дiева, тверда, рiшуча, друга – сонна, стомлена, мрiйлива. В поводженнi ласкавий, простий i тим приваблюе любов воiнiв, яких вiн тримае в покорi залiзною дисциплiною».

На той час батьковi Хмелю – тепер так його називали-величали, – виповнилося 55. Вiк, як на тi часи, вже значний, роки котилися до старостi, але гетьман ще був повний сил i здоров’я. Далебi здавався ще молодим. Дякуючи, звичайно, Оленi та його любовi до неi. І вiрi, що й вона його кохае так само, як вiн ii. На перший позiр так мовби й було.

А що гетьман вже був нiяк не першоi молодостi, то… Це з чиеi дзвiницi дивитися на цю проблему. Молодiсть, як спiваеться в однiй з популярних пiсень, полюбляе задивлятись у дзеркало. І таке задивляння приносить iй стiльки «радостi, радостi». Бо – «не бачить ще молодiсть старостi, старостi…» Тiеi старостi, яка вже починае виглядати з дзеркала. Але вона, молодiсть, уперто ii не завбачае. І навiть дещо аж хвацько та вiдчайдушно ii iгноруе. Вiрячи, що вiд цього вона… вона щезне-пощезне.

У Богдана на той час, як iнодi задивлявся в люстерко – голився чи вуса пiдкручував – вже почала з’являтися в тiм люстерку вона, старiсть, од якоi нiде не дiнешся – вiдома iстина. Але гетьман ii вперто не помiчав. Бо не хотiв помiчати. Бачив у дзеркалi лише свою молодiсть, якоi вже там i не було, як i в життi. А тому не помiчав старостi, що кохав. Чи не з юнацьким запалом. А кохання i не таке з людьми витiвае, i не в таку оману вводить. Воно i геть старому ще якийсь час приносить молодiсть, молодiсть, молодiсть…

Та й не хотiв Богдан бачити свою старiсть – чи першi ii вже зримi ознаки, бо, як уже мовилося, був закоханий по-юнацькому i жiнку мав молоду. А з молодою жiнкою i сам молодiеш – незважаючи на свiй справжнiй вiк.

І розумiв: щоби надовше зберегти свою молодiсть, треба кохати – всього лише. І самому бути коханим.

І гетьман кохав i був коханим. І нарадуватися не мiг своiй Оленi Прекраснiй, такiй незвичайнiй, з якою вiн тiльки молодiв, молодiв, молодiв… Це навiть оточення завбачало, надто як вiн по-юнацькому хвацько вихоплювався на коня, казало: «Наш гетьман чи не другу молодiсть свою розпочав… Що то значить молода дружинонька, а не постарiла карга, що тiльки й пиляе тебе…»

Зовсiм iнакше почувалася молода Олена бiля немолодого мужа свого, але iстину до слушного часу – доти, доки вистачало в неi лицедiйства, утаемничувала. Та й молодiсть, хоч як ii не присилуй, а нiколи не полюбить старостi – цього Богдан не врахував, а Олена вмiла, як вправна лицедiйка, вдавати з себе чи не безтямно закохану. Ще й на повному серйозi запевняла, що вона з таким молодим мужем, як гетьман Богдан, тiльки молодiе – гм-гм…



Зустрiчаючи його з походу, Олена завжди готувала свiжий медок – злегка хмiльний напiй, знаний ще з часiв Киiвськоi Русi, що його вона так полюбляла. Та й гетьман нiколи не вiдмовлявся вiд чашi-другоi медку. Та ще приготовленого руками й пiклуванням любоi жони.

Олена вмiла варити меди, i вони в неi виходили просто чудовi – i не п’янiеш од них, але й не тверезий, як вип’еш. Олена посилала служникiв у навколишнi лiси шукати меду диких бджiл, у нього вичавлювала сiк малини, брусницi, чаклувала над ним. Як сiк починав бродити, варила його на повiльному огнi, знову чаклувала над ним, i медок у неi такий виходив, що й чашу разом з ним ковтнеш.

– Медку зварила? – перше, що питав гетьман, повернувшись iз походу.

– Тiльки для тебе, любий мiй, – i пiдносила йому чашу справдi божественного напою. І вiн, п’ючи, не спускав з неi захопленого погляду, а вона посмiхалась до нього так спрагло i так жагуче, що гетьман невiдомо од чого хмелiв – вiд медку, нею звареного, чи вiд ii погляду й пристрастi, що в нiй нуртувала…

Всi були певнi (Богдан – передовсiм): благословення самого патрiарха зробить шлюб гетьмана i довгим, i щасливим. Бо як же iнакше, сам патрiарх благословив, намiсник Господа на землi.

Так гадалося, та не так сталося. Хоча якийсь час вже постарiлий гетьман з молодою жоною i справдi був щасливий у шлюбi. І вiрно та мiцно кохав свою Олену Прекрасну-Прегарну, кохав, нiчого не пiдозрюючи.

«Любов – високе моральне почуття, яке полягае у стiйкiй, самовiдданiй i свiдомiй прихильностi людини до когось чи чогось, зумовлене визнанням позитивних якостей об’екта любовi або спiльними переконаннями, життевими цiлями та iнтересами людей.

Любов або кохання (у вужчому розумiннi слова) – це стiйка самовiддана i свiдома прихильнiсть до особи iншоi статi. Проте i в статевiй любовi важливе не тiльки i не стiльки велiння природи, а те, що велiння природи перетворюеться на духовне спiлкування (еднання) людей рiзних статей, на iхне взаемне моральне i розумове збагачення».

Це – з енциклопедичного видання до термiна «любов».

Олена Чаплинська, звiсно, подiбних пасажiв в енциклопедiях не читала (невiдомо, чи вона взагалi володiла хоч якоюсь грамотою). Та й подiбнi великомудрi словеса iй були байдужими. Як i поетичнi. Про те, що кохання – це найкраще людське почуття, найвище щастя, свiтла доля, основа сiмейноi злагоди, що «любов – сильнiша смертi», вона як перстень – не мае кiнця. Зрештою, вона робить людину людиною. Як i про те, що «чужий чоловiк до часу, a свiй – до смертi», що «чужого чоловiка полюбити – себе погубити» i т. д., i под.

А що вiрнiсть у любовi – це найсвятiше, а зрада – це найганебнiше, ця премудрiсть була вище ii розумiння. Зрештою, такi твердження у неi викликали лише насмiшку. Звичаевiсть украiнцiв високо пiдносила дiвочу честь, водночас гостро засуджуючи зраду, розпусту, нерозважливiсть дiвчини; козак завжди зiставлявся з мiсяцем, соколом, явором, а дiвчина – з голубкою, ластiвкою, горлицею, зiркою тощо.

Але – «цвiте терен, цвiте терен та й цвiт опадае, хто з любов’ю не знаеться, той горя не знае». Зазнав горя з Оленою i Богдан Хмельницький. І зазнав, i переконався, що символом любовi е бджола. Та, що поеднуе (як i любов) «солод меду i гiркоту жала».

Гетьману з Оленою дiсталося i того – меду, – i того – жала з отрутою. I дiсталося вдосталь.

А все тому, що в Олени, як уже мовилося, було свое розумiння любовi. Вельми чи не екзотичне.

Та й слова про вiрнiсть для неi нiчого не означали. Важило iнше – вдало знайти багатого i знатного жениха та перетворити його у свого пiдданого. Та й гетьман уже тодi був (пхе!) дiдом – шостий десяток розмiняв. А хiба молода жiнка буде любити (вдавати – то iнша рiч) старого дiда i навiть – ха-ха! – зберiгати йому вiрнiсть?! Забагато йому честi!



Мала за Богданом все (i навiть дещо над усе), але…

Але iй постiйне хотiлося-баглося ще бiльшого – над те, що отримувала. Невситимим було ii бажання отримувати ще i ще. Зокрема i в любовi.

Особливо в золоте надвечiр’я, коли пiсля смачного обiду i келиха доброi горiлки гетьман полюбляв безтурботно подрiмати.

А iй тодi хотiлося-баглося любовi. Бодай навiть iз немолодим гетьманом.

Олена вертiлася перед ним (як казали: то сiдницями пишними, то цицьками не менш пишними), а вертячись, наче сама до себе, хоч насправдi для мужа, аби не забував про своi святi обов’язки, намугикувала:

А я молоденька,
Кохатись раденька…

Натяк був аж надто прозорим, а Богдан…

Богдан подрiмував, смокчучи свою нерозлучну люльку та окутуючись хмарками голубого димку, i Олена, тамуючи роздратування (глухий вiн, чи що?), знову наспiвувала, але вже голоснiше:

А я молоденька,
Кохатись раденька…

А йому хоч би хни! А ось коханцевi тiльки натякни, так i згрiб би ii в обiйми i хiба ж так би вдовольнив ii хотiння, а Богдан…

Обважнiлий од iжi й питва, курив люльку, закутуючись хмаркою голубого димку, i був щасливим у своiй дрiмотливiй безтурботностi, коли все йому було лiнь – навiть вдаватися до любовi з молоденькою дружинонькою.

Олена вже сердилась i, пiдвищуючи голос, тягла свое:

А я молоденька,
Кохатись раденька…

Гетьман, докуривши люльку, вже тихо посопував i починав хропiти, сидячи в крiслi. Оленi було до слiз образливо, що чоловiк не звертае уваги на оте ii «кохатись раденька».

Ех, був би оце коханець, його не доводилось би по двiчi чи й по тричi просити. Згрiб би ii i таке б з нею витiвав, таке… Що вона тiльки б стогнала, щаслива та блаженна.

А чоловiк виконував своi чоловiчi обов’язки рiдко i то якось поспiхом, наче квапився позбутися чогось набридливого. Але все одно ii любив, лише без постiльноi любовi. Вона поруч – i вiн щасливий. А iй цього було мало. Хотiлося щовечора i щоночi кохатися з ним у постелi, товктися до солодкого крику, а вiн… Та й вiк у нього почав брати свое. А вона вперто – все ще на щось сподiваючись, – наспiвувала йому одну пiсеньку, почуту нею в Суботовi:

Спать менi не хочеться,
І сон мене не бере,
Та нiкому пригорнути
Молодоi мене.

Ласкою бiля нього припадала:

Нехай мене той голубить,
А хто мене вiрно любить,
Нехай мене пригортае,
Хто кохання в серцi мае…

Кохання до неi вiн мав, але на завадi йому вже почав ставати вiк. І це сьогоднi, а що буде завтра-позавтра? А вона ж iще молода.

І тодi Олена сказала собi: бути гетьманшею – це бiльше, нiж злягатися в постелi, для злягання вона, залишаючись гетьманшею, знайде молодого.

І знаходила молодикiв для забави. А потiм зупинилася на одному, бо вiн, будучи ключником, завiдував полковою скарбницею, з якоi дещо i iй перепадало. І вона зупинила свiй вибiр на ньому. Спершу зi своiм грiхом ховалася, утаемничувала його, а далi, вiдчувши, що iй усе дозволено, почала кохатися з ним смiливiше й вiльнiше… І гетьманич Тимiш, який ненавидiв ii, свою мачуху, щось запiдозрив.

Коханцевi вночi (гетьмана не було в Суботовi) Олена поскаржилась:

– Тимiш, мабуть, здогадуеться, що ми любов крутимо. Треба щось робити.

– З ким?

– Та кажу ж, iз Тимошем. Бо розкаже гетьману про своi пiдозрiння, а той у гнiвi своему крутий…

– Гаразд, тре подумати, покумекати. Хоча Тимошевi рота не заткнеш. Гоноровий гетьманич.

– Якщо вiн здогадуеться, а менi здаеться, що се так, то виведе нас на свiтло денне. Та ще як перевiрить, чи все гаразд у полковiй скарбницi, вiд якоi ти, мiй любчику, маеш ключики.

Вiн наче злякався.

– То що нам робити?

Вона вiдповiла чомусь вже роздратовано:

– Ти ще мене питаеш? Це твоя турбота. Думай, думай, а тiлько з Тимошем щось треба робити, доки нас не виказав гетьману.

– Я щось придумаю…

Але коханець не встигне «щось придумати», i Тимiш випередить коханцiв.

Молодика звали Любимом. І для Олени вiн був любимим, тож звала його Любчиком-голубчиком. І якось забувшись – чи задумавшись – привселюдно назвала його Любчиком. Спохопилася – та пiзно, слово, як вiдомо, не горобець…

Переказували, буцiмто Тимiш зловтiшно буркнув:

– Стане iй той любчик кiсткою в горлi.

Кохаючи Любчика, Олена не забувала й гетьмана Богдана. Вiдвiдуючи церкву, незмiнно ставила свiчку.

– За здравiе, – голосно починала, – гетьмана нашого славного i мужа мого. – Але закiнчувала тихо, самими лише губами (Небеса все одно почують, глухих там немае): – І за здравiе Любчика, голубчика мого.

І не кривила при цьому душею, бо обидва iй були потрiбнi i обом вона була щиро вдячна: гетьману за те, що ii, якусь там служницю, зробив гетьманшею, а Любиму – за любов його, що нею вiн ii ощасливлював. Дай Боже, iм обом здоровля та вiку довгого.

І вiрила, що так i буде, i завжди вони в неi будуть: гетьман, муж ii, i Любим – коханець ii.



За гетьмана Олена не з любовi йшла. Для неi важило iнше: багатство його, влада чи не короля, велич i слава, у промiннi яких i вона буде купатися i, ставши гетьманшею (майже царицею!), стане першою жiнкою Украiни.

Ось заради цього i йдуть за вождiв, бодай i старих. А Олена, крiм вроди й спокусливостi, iншими чеснотами нiколи не володiла. І навiть не бажала iх мати. І вона пiшла. За славетного – щоб i самiй такою стати – гетьмана. А для любовi – природа вимагае свого – завжди знайдеться молодий козак – скiльки iх! І шукати не треба – тiльки моргни, пальчиком примани – i вони вже бiля твоiх нiг. І красенi, i до любовi зело здатнi! І молодшi за тебе. І крути з такими любов, насолоджуйся нею, а з старим гетьманом живи, щоби мати значне становище в суспiльствi.



На Украiнi це (старий чи просто в добрих лiтах чоловiк бере молоду фiфочку, а потiм мае з нею клопiт, не знаючи, як утримати ii бiля себе та ще й змусити ii любити його), так ось, на Украiнi це з давнiх-давен чи не типове явище. Принаймнi не рiдкiсне. Настiльки звичне, що дотепники навiть в’iдливу пiсеньку про таких старих женихайлiв склали. Пригадуете?

Ой пiд вишнею,
Пiд черешнею
Стояв старий з молодою,
Як iз ягiдкою.

А далi… Далi спiваеться, що вона «i просилася, i молилася»:

Пусти мене, старий дiду,
На вулицю погулять!

А вiн iй, як отой собака, даруйте, на сiнi:

Ой i сам не пiду,
І тебе не пущу,
Бо ти мене, старенького,
Та й покинеш на бiду.

І що iй тiльки не обiцяе, аби втримати юну звабу бiля себе, ще й мати од неi оте саме, любов:

Куплю тобi хатку
І ще сiножатку,
І ставок, i млинок,
І вишневенький садок!

А вона? Спокусилась багатством? Де там!

Ой не хочу хатки,
Анi сiножатки,
Нi ставка, нi млинка,
Нi вишневого садка!
Чому? Та тому, що
Ой ти, старий дiдуга,
Ізiгнувся, як дуга,
А я молоденька,
Гуляти раденька!..
Ой iзгиньте, пропадiте
Всi старii костi!
Не сушiте, не крушiте
Моеi молодостi!
Ти в запiчку «ка-хи, ка-хи»,
Я з молодим «хi-хi, хi-хi».
Ой ти все спиш, а я плачу,
Тiльки лiта марно трачу!

Ось так, а не iнак. Шкода, що «старii костi», якi забагли «молодостi», цього не розумiють. І силкуються ощасливити своiми старими костями (та ще садком, млинком, сiножаттю чи хатою) чиюсь молодiсть…



Шкода – навiть, ой жаль, жаль, – що Олена так жодного разу й не попросила його взяти ii у похiд – iх у нього було багато, тож вони завжди були б удвох. Принаймнi частiше, як нинi, коли вiн iз вiйськом мандруе, а вона в Суботовi гульки влаштовуе… А вiн так за нею в походах нудьгуе! Тож якось i запропонував:

– Коханнячко мое ненагляднее, може поiдеш зi мною, га? Коня тобi дам найлiпшого i найвiрнiшого. Не кiнь, а Змiй Горинич. Найкраще козацьке вбрання одягнеш i будеш у походах завжди при менi… Вдень i на людях, як джура, а вночi… Вночi, – тягнув замрiяно i якось аж захоплено, – вночi будеш менi коханою. Любкою-голубкою моею вiрною! То як? Гайнiмо в похiд – на чолi козацького вiйська, га? Га??? І тодi обтяжливi походи будуть менi в радiсть.

– Оце тiльки i мрiяла з твоiми козаками тинятися, як у вас кажуть, позауманню!.. – пирхнула Олена. – Та й що я там не бачила, у твоiх походах? Вiйни, смерть… Нi, я не вояка, я, як ти мене називаеш, любка-голубка. І менi у палацi добре. Я вже всього набачилася, коли по смертi батька по свiту тинялася, аж доки до тебе в Суботiв не прибилася. Тож досить. Набiгалась по зав’язку!..

– Я гадав… – почав вiн, але Олена перебила його.

– Нi, нi! Я з Суботова нiкуди анi ногою. Бодай i заради тебе. Бодай i заради кохання. Менi й тут хороше та затишно. Тут я не похiдний джура, а гетьманша. І весь Суботiв – та й Чигирин теж – бiля моiх нiг. То нащо менi ще якiсь там… пхе!.. походи?! І потаемна, як крадена, любов у твоему похiдному шатрi? Красненько дякую, як у вас кажуть, пане гетьмане. Набiгалася вже. Хочу пожити царицею. Чи то пак, гетьманшею.

Гетьман iще не йняв вiри.

– Але ж у походах ми завжди будемо разом, коханнячко мое. А так… Бачимось рiдко…

– А ти, повернувшись iз походу, надолужуй згаяне – хто тобi не дае? Принаймнi я… ги-ги, хi-хi, – завжди тобi даю. І не в якомусь там шатрi, де потай будемо займатися любовiею, а кохатимемось у палацi. Хоча… Чоловiченьку мiй, гетьмане наш, щось я в тебе частенько стала випрошувати коханнячко, га? А ти – люльку пiсля вечерi смалиш та дрiмаеш… Га? Нащо тодi й брав мене, молодесеньку та гарнесеньку, коли тобi вже й любовiю лiнь займатися. Чи снаги вже не стачае? Клятi походи в тебе вже все забрали.

Гетьману було не лiнь. Йому нiколи не було нехiть любовiю займатися, бо вiн, як сам казав, «зело полюбляв любов». І снаги ще вистачало, хоча вже вiк брав свое. А причиною його млявостi у стосунках з нею було iнше. Якось вiн заiкнувся (владар, можна б сказати, монарх козацький, принаймнi вождь, за яким вiйсько йде, а при Оленi iнодi наче губився), так ось, заiкнувся якось про дiтей.

Олена, почувши таке, ледь було на рiвному не спiткнулась.

– Якi дiти? – руки в боки. – Що пан гетьман рече? Хiба пановi гетьману мало дiтей наплодила перша жона Ганна? Шестеро, чи скiльки там? То нащо ще? Треба ж i для себе пожити, коли вже твоя старiсть з усiх шпарок виглядае, га?

Гетьман на пiвсловi урвав мову i, вийнявши з рота люльку, клiпав та вражено дивився на Олену. Отакоi! При чiм тут перша його жiнка i дiти од неi, як йому хочеться-багнеться вiд неi, вiд Олени мати дiтей. Бо що то за жiнка, яка не може свому мужу народити дiток?

Але Олена не дала йому доказати (щось вона часто почала його перебивати в мовi-розмовi, а як же тодi з бiблiйною заповiддю: жiнко, побiйся мужа свого?), аж на мiсцi пiдстрибнула:

– Якi дiти, як ти вже, даруй, немолодий, а я ще молоденька i гуляти ще раденька? І хочу в свое задоволення пожити, а не зв’язувати себе дiтлашнею. Кому вона потрiбна? Менi – нi. А тобi… У тебе он скiльки козакiв i всi тобi сини, бо всi тебе батьком Хмелем називають – то нащо тобi ще?

Гм… То козаки називають його батьком Хмелем – у козакiв так прийнято, а йому хотiлося б вiд неi – ВІД НЕЇ ХОТІЛОСЯ – мати дiтей. Щоби в них була повноцiнна сiм’я… Але Олена на своему затялася: нiяких дiтей!

Ось вiдтодi деяке охолодження (якщо це не початок чогось бiльшого й гiршого – не доведи, Господи!) до дружини коханоi й з’явилося. І вiн чи не вперше став задумуватись: а чи ж насправдi Олена його кохае?

І першi крихти сумнiвiв у ii щирих до нього почуттях загули в його ествi маленькими злими осами… І вiн нiчого не мiг з ними вдiяти, як i витурлити iх з душi своеi, збагнувши, що дiток вона йому нiколи не народить. Йшла за нього не для цього, а щоби владаркою-гетьманшею побути. І вже бачить у ньому лише старiсть, вiдсторонюючи вiд нього свою молодiсть i пiдкреслюючи, що вона молоденька, а тому гуляти раденька…

Отож, викресавши вогню, запалив було згаслу люльку, смоктав ii, випускаючи хмарки голубого димку, i склепивши повiки, мовби дрiмав. Це як вона вертiлася бiля нього та вкотре наспiвувала, що молоденька, а тому кохатись раденька… Сьогоднi, може, й раденька – з ним кохатися, – а завтра?… Чи мо’, вже знайшла собi коханця i кохаеться з ним, як вiн козакiв у походи водить?

На душi було гiрко i тривожно-безнадiйно, i вiн вiдчував, що це лише початок чогось iншого. Лихого для нього та бридкого. І з останнiх сил намагався себе переконати: хай Олена й не хоче дiтей – вона й справдi молоденька, тож гуляти раденька, – але почуття ii до нього все ще щирi й правдивi.

Тож безтурботно, але тiльки зовнi, бо в душi була порожнеча, удавано хвацько замугикав пiсеньку свого далекого парубоцтва; замугикав, дивлячись визивно в очi жонi, яка з подиву скинула стрiлки брiв на лоба:

А я парубок хоч куди,
Звик гуляти без журби.
Де дiвчину чую,
Там i нiчку заночую…

Вийшовши за немолодого гетьмана заради престижу, влади й багатства, слави та визнання, Олена для любовi знайшла в Суботовi молодика, готового заради неi на все.

Хто вiн – вiдомостей про нього iсторiя не зберегла. Буцiмто (а втiм, не буцiмто, а точно так) у Суботовi той молодик був у Хмельницького управителем двору (виходить, як тодi казали – ключником). І був вiн нiчого з себе, ставний, статуристий, чорнобровий i чорновусий, молодий – навiть за Олену чи не на десять iз чимось рокiв молодший, невгамовним у любовi – а що ще жiнцi, та ще такiй, як Олена, треба було? Гетьманша крутила з ним фiглi-мiглi, але потайки. Все iм так миналося – до певного часу.

І так, здавалося, буде завжди, бо всi в Суботовi були слiпими – так здавалося, тож нiхто i нi в чому гетьманшi не запiдозрить. Та й гетьман ii кохае аж-аж, здаеться, щиро кохае. І вiрить iй, тож за жарт учинити перелюб – не клопiт. Хай i далi водить своiх синкiв-козакiв у походи, за щось там воюе – це ii не цiкавило, а вона житиме своiм життям. А гулятиме ще довго. Доки – ха-ха! – молоденька. А молоденькою вона буде вiчно. Та й будучи замiжньою за Хмельницьким, встигла побувати замiжньою ще й за Чаплинським – i нiчого. Богдан iй i цей вибрик пробачив.

Отака вона щасна. То що iй може загрожувати?

Що смерть-загибель у неi вже за плечима i вже до неi примiряеться, тодi про таке й подумати не могла, адже здавалася собi вiчною… То iншi гинуть, а ii кiстлява обмине. Як спiвають тутешнi козаки: гуляй, душа, без кунтуша!..



Ключник завжди мав (посада зобов’язувала) ключi вiд комор панського маетку, розпоряджався продовольчими та iншими запасами свого пана.

За це ключника Хмельницького Олена в першу чергу й запримiтила – крiм усього, вiн мав ключi й вiд полковоi скарбницi. А вже закрутити голову такому ключнику iй, досвiдченiй в амурах, нiчого не коштувало. І молодик, утративши розум та обережнiсть, не лише задовольняв гетьманшу в любовних ii забаганках, а ще й почав виносити зi скарбницi всiлякi коштовностi та передавав iх панi гетьманшi. І довгий час iм це легко робилося, хоча старший гетьманiв син Тимiш i насторожено бликав на мачуху, але вона була спокiйна: ошукуе гетьмана, ошукае й гетьманича. Спустошували вони скарбницю тодi, як гетьмана довго не було в Суботовi – ходив у походи. Але, як кажуть, бере вовк, та й вовка вiзьмуть.

Взяли й Олену з ii коханцем. І ось як те сталося.

Гетьман сильно кохав Олену. Не пiдозрюючи, що так, як вiн мiцно кохае свою нову жону, так тяжко ii ненавидять його сини вiд першоi дружини. Для них вона була не лише мачухою, що ii вони й не зобов’язанi були любити, а мегерою, яка погубила iхню матiр, звiвши ii зi свiту цього, i зрадила батька, вийшовши замiж за його недруга Чаплинського. А той, хто единожди зрадив, зрадить i вдруге – iстина, пiдтверджена досвiдом людства. Та й не любила вона, молода i квiтуча, старого гетьмана, просто, будучи пречудовою лицедiйкою, вдавала, що ледь чи не безтямно в нього закохана.

Бачачи таке ставлення синiв до мачухи, гетьман сердився i навiть намагався примусити iх любити його другу жону. Забувши, що силомiць змусити когось любити ще не таланило нiкому.

Гетьман хмурився, зiтхав, смикав вус, як робив це завжди, коли в нього щось виходило негаразд, та смоктав одну люльку за одною.

Оленi ж було байдуже, як до неi ставляться сини ii нового мужа. Вийшовши замiж за Богдана Хмельницького (що з того, що старий, але ж владика всiеi Украiни i Вiйська Запорiзького, а це – щось), вона жила в розкошi й почувалася царицею. Мала все – дорогi шати й коштовностi, i стiльки мала, скiльки хотiла.

Олена владарювала в гетьманських покоях всього три роки. Вбрана в найкоштовнiшi оксамитовi сукнi, що сяяли дiамантами й перлами, вона з успiхом виконувала роль хазяйки, за звичаем тих часiв, набивала тютюном люльки знатним гостям, пригощала iх медом i горiлкою. А частiше за все, як свiдчать очевидцi, пригощала iз золотих кубкiв самого гетьмана, який нiколи не цурався зайвий раз випити. Особливо на брудершафт зi своею чарiвниченькою. Але гоноровитiй та марнолюбнiй полячцi i цього було мало. Маючи од гетьмана все i ще бiльше, Олена, користуючись iз того, що гетьман часто бував у походах, знайшла собi любчика i почала грiти руки полковою скарбницею.

Це насторожило сина гетьмана Тимоша. Вiн став завбачати, що iз полковоi скарбницi почали щезати грошi.

Тимiш запiдозрив мачуху у крадiжках. А ще вiн запiдозрив мачуху в любовних зв’язках iз ключником. Удвох вони й грiли руки полковою скарбницею – мало iм було грiховних любощiв, забагли ще й грошви для солодкого життя. І так коханцi знахабнiли, що втратили обережнiсть – гетьману стало вiдомо, що зi скарбницi пропадае золото. Гетьман ще якийсь час вагався, аж доки не виявили пропажу барилка з червоними золотими, що було найбiльшою коштовнiстю полковоi скарбницi. Але й тодi гетьман не мiг нiчого подумати про Олену, тож почав грiшити на сина Тимоша: чи не твоя це робота? Гадав, що Тимiш, вирушаючи в похiд на Литву, прихопив те барилко… Нi, нi не для себе – таке вiн на сина не мiг подумати, Тимiш був чесним i порядним, а прихопив – без дозволу батька – на вiйськовi потреби. І швидко переконався: гетьманич тут нi при чiм. Але хто цей меткий спритник?

І гетьман вiддав наказ про таемне розслiдування цiеi неприемноi справи. (Таемне, аби раптом не кинути тiнь на невинну Олену – iй вiн iще вiрив.)

Люди гетьмана швидко провели потай розслiдування i виявили…

Виявили не лише причетнiсть ключника-скарбника й управителя до пропажi золота iз скарбницi, якою вiн вiдав, а й про його iнтимнi зв’язки з гетьманшею. Чи, як тодi казали, адюльтер.

І про своi пiдозри – а де уже й факти, що стали реальнiстю, – вiрнi люди доповiдали гетьману. Спершу обережно, бо гетьман i слухати про таке не бажав, – а далi, як назбирувались факти, вже й вiльнiше. Ще якийсь час гетьман гнiвався на вивiдачiв – що вони вигадують, щоби Олена, кохана його, та раптом…

Охолонувши, гетьман почав своiм вивiдачам вiрити, бо й сам вже завбачав: Олена щось крутить – як хитра лисичка. Чи ж, бува, не наставляе йому, рогiв? А вiн же гетьман, вiн у всiх на виду, його честь i гiднiсть мають бути на висотi. Бо в нього, як i в римського цезаря – забув його iм’я – жiнка мае бути поза пiдозрою. А в палацi, в Суботовi, вже шепотiлися поза його спиною. І тi шепоти часом долiтали до його вух, слух його ще старостi не пiддавався. Але вiн уперто не хотiв вiрити, що Олена, кохана його, його ж i зраджуе… Аби остаточно впевнитись у цьому, треба було за гетьманшею пильно, хоч i непомiтно, поспостерiгати.

Ось тiльки кому – йому самому не годиться цим клопотатися, та й у постiйних роз’iздах вiн, – се дiло неприемне доручити? Комусь надiйному, щоби постерiг його Олену, а заодно й уберiг ii. Навiть вiд самоi спокуси гульнути в запашнiй гречцi.

Пригадав байку – чи притчу, що ii якось чув на Запорiжжi. Про змiя, який на Хортицi в однiй з печер жив. Вiн нiкого не чiпав, тож козаки його i не боялися, У тiй печерi сiчовики ховали своi скарби, що iх привозили з походiв, i за скарби тi були певнi: в печеру, що ii стереже Змiй Горинич «о дванадцяти головах», нiхто iз скарбошукачiв не поткнеться, тож скарби в безпецi.

Всi знали, що хоч там i скарби, але ж у печерi змiй живе. Бувало, розказували: уночi той змiй раптом як засяе, як засяе, то так i освiтить Хортицю й Днiпро. Інодi вiн iз печери вигулькував, тож печеру з козацькими скарбами всi звали Змiевою та обминали ii, аби не потрапити змiюцi в пащу. Козаки носили туди своi скарби, цiннi речi, зброю i все було «в сохранностi». Надiйно тi скарби оберiгав Змiй «о дванадцяти головах», друг-приятель козацький. А не козаки, якби такi й з’явилися, не зважилися б i поткнутися до печери, загледiвши те страховисько-страхопудло «о дванадцяти головах». Козаки його буцiмто «балували» – для пiдняття йому настрою – оковитою. Тiльки потiм скаржились: «Дуже дорого нам його часто пригощати. Оковиту та змiюка любить, але ж… дванадцять голiвоньок у неi. А се значить, що й дванадцять ротяк спраглих. І кожнiй ротяцi треба оковитоi – де ii стiльки набереш?…»

Але вже за Богдана, як вiн на Сiчi був, старi дiди лише шкодували, що змiй десь зник i вони такого сторожа втратили, такого сторожа…

Гетьман посмiхнувся, згадуючи козацьку байку про змiя на Хортицi, а iнодi й думав: от би такого змiя поставити стерегти Олену та ii честь. Напевне, вiн уже вберiг би ii вiд зради, навiть вiд самоi спокуси стрибнути в гречку медвяну…

Тiльки де ж його вiзьмеш, Змiя? Та ще й о дванадцяти головах. Бо одноголовий навряд чи встереже Олену… І гiркота не сходила з душi гетьмана, i вiн мав i далi од своеi коханоi отримувати i солод меду, i гiркоту жала. Тож невтомно нагадував своiм вiрним людям: стережiть гетьманшу, ii честь мае бути незаплямованою i, як у жони цезаря, – бути поза пiдозрою. А старому чоловiковi, хоча б i цезарю, втримати свою молодецьку жiночку-красуню вiд спокус, що обсiдають ii з усiх бокiв, ой як не просто. А тому вряди-годи нагадував вiрним людям: оберiгайте гетьманшу вiд спокус, що як мухи на мед до неi липнуть, оберiгайте… А я такий, не люблю дiлитися – посмiшка пiд вусами, – своею жiнкою з ближнiм… Як, мiж iншим, i булавою, i шаблею, а вiдтак вона у мене завжди напохватi…

І чи не вперше в словах гетьмана пролунала погроза, – Олена тодi до неi не прислухалась, – як вона потiм буде каятись!..



Водночас свое таемне розслiдування рiвнобiжно офiцiйному проводив i Тимiш. І теж виявив подружню невiрнiсть мачухи, ii адюльтер з молодим ключником i крадiжки з полковоi скарбницi.

Мало того, Тимошу пощастило перехопити листа Данiеля Чаплинського (виявляеться, нiчого йому не сталося!), що його вiн надiслав зi сховку своiй дружинi Оленi. У тому листi мiстилася iнструкцiя, як треба приховувати викраденi скарби гетьмана, а його самого отруiти. І тодi вони – Чаплинський та Олена – знову будуть разом…

Це вже була змова з метою вбити гетьмана.

Тимiш спiшно доповiв батьковi про лист Чаплинського до Олени, котра Прекрасна-Прегарна, i про iхню задумку позбутися гетьмана, вiдправивши його у свiт предкiв.

Розлючений Хмельницький вiддав наказ: обох винуватцiв, Олену та ii коханця-управителя, схопити, роздягти догола i, прив’язавши iх одне до одного, повiсити! І зробити це негайно. І не звертати уваги на благання винуватцiв та iхню клятьбу, що такого бiльше не повториться.

Тут може виникнути подив: гетьман, який так кохав Олену, наказав – за якусь золоту цяцьку, викрадену гетьманшею разом з ключником, – схопити ii, роздягти й повiсити голою – а вона ж його законна жона, гетьманша! – пiд брамою. Невже гетьман мiг видати такий наказ? Хоча недарма кажуть: вiд любовi до ненавистi – один крок!

За iншими iсторичними даними, хоч i було саме так, але в той же час…

І трохи не так.

Хоча, скорше, так.

А втiм, ось як цю несимпатичну iсторiю, що лучилася з гетьманом Богданом Хмельницьким та його коханою жоною, гетьманшею Оленою, подае видання «Усi гетьмани Украiни» (Фолiо, 2008):

«…вiдчути вповнi щастя подружнього життя Богдановi не випало – Украiна була охоплена жорстокою вiйною. Та й саме одруження скiнчилося трагiчно – у критичнi днi вiйни, коли гетьман з вiйськами пiдiйшов до Берестецького поля, з Чигирина донеслася звiстка, котра остаточно могла зламати Богдана: його кохана «Прекрасна Єлена» зрадила його!

Рiзнi джерела по-рiзному розкривають обставини цiеi заплутаноi справи. Так, польський мемуарист Станiслав Освенцiм переповiдав цю, за його словами, «смiшну iсторiю» так, як вiн почув ii з вуст Яна II Казимира пiд час вечерi напередоднi Берестецькоi битви. Король же втiшався з того, що гетьманша закохалася в якогось годинникаря, котрий служив у Хмельницького управителем двору, «ключником». Таемний роман Мотрони з цим годинникарем начебто тривав уже досить довго, аж поки гетьман не виявив пропажi барилка з червоними золотими. Спершу подумав на старшого сина Тимоша, що той, вирушаючи в похiд на Литву, прихопив його з собою на нагальнi вiйськовi потреби. Однак, отримавши вiд гетьманича запевнення щодо власноi непричетностi, вiддав наказ про таемне розслiдування цiеi справи. У ходi розслiдування й випливла iнформацiя не лише про причетнiсть управителя до викрадення, а й про його адюльтер (подружню невiрнiсть) з панi гетьманшею. Розгнiваний Богдан, довiдавшись про цю брудну справу, звелiв обох винуватцiв роздягти догола i, прив’язавши одне до одного, повiсити. Так принаймнi з неприхованою втiхою i гомеричним смiхом розповiдав своiм наближеним король. Очевидно, що розповiдь Яна II Казимира, насичена деталями стосовно способу покарання таемних коханцiв, була стилiзована саме для смiху i навряд чи цiлком вiдповiдала реалiям.

Тогочасний високий литовський посадовець Альбрехт Радзивiлл у своему описi був значно стриманiшим i менш емоцiйним. Крiм того, згiдно з його версiею, пропажу золота виявив Тимiш Хмельницький. Вiн же i вислiдив злодiя, довiдався про його аморальнi зв’язки зi своею мачухою, яку, за наказом батька, i повiсив разом iз ключником на однiй шибеницi.

Інформацiя ж, яка виходила з козацького табору, вказувала на те, що причиною страти Мотрони став перехоплений лист Данiеля Чаплинського до своеi колишньоi дружини, в якому мiстилась iнструкцiя, як можна приховати викраденi у Хмеля скарби, а його самого отруiти. За дорученням гетьмана справу таки розслiдував Тимiш. І саме йому начебто пофортунило знайти викрадене золото i викрити спiльникiв гетьманшi, пiсля чого Мотрону, а також ii матiр i ще п’ятьох осiб було страчено. Отже, за такоi iнформацii, причина трагедii полягала не стiльки у фактi подружньоi невiрностi Мотрони (якщо вона була насправдi), скiльки у наявностi розгалуженоi шпигунськоi мережi в оточеннi гетьмана, до якоi якимось чином було залучено i гетьманшу. Проте абсолютно очевидно, що особиста образа справила вплив на дii Богдана, одначе не вона стала вирiшальним фактором, що визначила подальший вибiр Хмеля – пiдняти повстання проти польськоi шляхти».



З правiчних часiв Берегиня (Велика богиня) була найстаршою богинею добра й захисту слов’ян вiд усiлякого зла.

Нашi далекi прапращури зображували ii жiнкою у довгому одязi, що пiдняла у благальнiй молитвi руки до неба (до сонця), iз ореолом (диском) навколо голови.

З часом Берегиня стае «хатньою» богинею, захищае оселю, малих дiтей, родину вiд лиха-бiди, вiд хвороб i лютого звiра. У тi часи вона зображувалася на бiлих рушниках, якi вивiшувалися над вiкнами й дверима, щоб захищати домiвку вiд злих сил. (Над вiкном тому, що зло таке: не пустиш його у дверi, пролiзе у вiкно.) Дещо схематичний образ Берегинi вирiзьблювався на деревi (на вiконницях, дверях, ганках). Невеликi зображення богинi (мiднi обереги) слов’яни носили на грудях, аби не впустити туди зло, бо груди i серце людинi дано лише для добра i всього свiтлого. І Берегиня вiками надiйно берегла i людину, i родину. І завжди захищала оселю i сiмейство, яке в нiй жило.

Кожна жiнка у слов’ян, а потiм у давнiх русичiв-украiнцiв була Берегинею. І матiр’ю, i захисницею роду людського i кожноi сiм’i. На нiй i трималися хата, сiм’я, дiти, злагода, доброта i любов.

Так був вихований змалечку й Богдан Хмельницький. Його матiр’ю була проста козачка, Берегиня батькового сiмейства та iхньоi оселi.

Такою ж Берегинею була в сiм’i самого Богдана його перша дружина Ганна Сомко. Богдан був завше зайнятий чоловiчими справами, все iнше в Суботовi трималося тодi на дружинi Ганнi. І Богдан був спокiйний – тил його надiйно захищений, сiм’ю вiд усiх негараздiв вбереже вона, дружина та берегиня Ганна Сомко. Це чоловiки можуть згрiшити чи щось вiд сiм’i потай поцупити, а жiнка живе лише для сiм’i та все несе не з сiм’i, а – в сiм’ю. Тож був певний, що й друга його дружина, Олена, стане такою ж його берегинею.

А вона стала – чого iй ще не вистачало, вiн же ii усiм-усiм забезпечив i вiдмови вона нi в чому не мала! – стала зрадницею. І крадiйкою. Не оберiгала сiм’i, як то iй, жiнцi, було самими небесами дано, а навпаки – руйнувала ii. Крадiжок – бррр!!! – що iх вчиняла Олена, вiн не мiг iй пробачити. А надто зради.

Зради вiн не прощав нiкому – нi козакам, нi побратимам, якщо останнi до неi вдавалися, нi рiдним, нi…

Нi своiм, нi чужим.

У гнiвi не знав спину. Гнiв-образа за зраду тiеi, яку вiн свято кохав i вважав своею богинею та Берегинею i якiй довiряв, – заслiпив його.

А заслiплений гнiвом, звелiв скарати на горло зрадницю i крадiйку. Охолонувши, трохи мовби засумнiвався: може, не треба було ii так? Вона ж його жона… Хоч i не стала Берегинею. Але внутрiшнiй голос – а вiн його завжди слухався – йому велiв: треба! Бо iнакше зло вiзьме владу над свiтом. Не прощаеш зради чужим, не маеш прощати ii i рiдним.

Жона мае бути тiльки Берегинею. Іншого не дано. І Тимiш, син його, який, коли батько бував у походах, – а це траплялося часто, – зоставався в Суботовi за старшого, i виконав гетьманiв наказ. Знищив ту змiюку, що ii гетьман пригрiв у себе на грудях. Хоча забути Олену гетьман ще довго не мiг, але, пересилюючи себе та своi почуття, i вiддав наказ: смертю покарати за зраду, крадiжки та за пiдготовку замаху на нього, кохану – вчора ще кохану – Олену Прекрасну. Але, як уже мовилося, забути ii ще довго не мiг, як i збагнути того, що вона накоiла i ще задумала накоiти…



Існуе й iнша думка-гiпотеза: а раптом Тимiш велiв стратити мачуху за адюльтер i крадiжки без згоди на те батька?

Таке припущення вмiщено у збiрнику «100 найвiдомiших украiнцiв», Киiв, 2005, в нарисi «Богдан Хмельницький»:

«Зi спадкоемцем Богдана у неi (мачухи Олени. – В. Ч.) склалися вiдверто ворожi стосунки. Схоже, ця «степова Олена», як iнодi ii називали, крiм вроди й спокусливостi, iншими чеснотами не вiдзначалася. Коли гетьмана не було в Суботовi, вона зi своею матiр’ю розтринькувала його майно. (Казну оббирала разом iз своiм коханцем-ключником. – В. Ч.). В 1651 р. пiсля якоiсь незрозумiлоi iсторii Тимiш, людина крутоi вдачi, за вiдсутностi Богдана наказав стратити ii. Проте його стосунки з батьком не погiршилися. Ймовiрно, гетьман безпосередньо або ж натяком сам дав таку вказiвку. Ходили чутки, що Мотря (себто Олена. – В. Ч.), намовлена езуiтами, намагалася отруiти Богдана».

Можливо. Хоча не виключено, що таки був батькiв наказ: коханцiв – хай би хто вони були – повiсити.

Тимiш виконав батькове велiння, прислане гетьманом у Суботiв iз його чергового походу з нарочитим посланцем, i коханцiв (вони ж крадii, вони ж змовники проти гетьмана, якi затiяли вчинити йому лихе) було з наказу Тимоша схоплено.

За вiдсутностi гетьмана в Суботовi всi мали виконувати – i виконували – вказiвки й накази його сина, як накази самого гетьмана.



Отож батькiв наказ Тимiш таки виконав. Але якби його й не було, все одно не помилував би гетьманич мачухи Олени, зрадницi та крадiйки, яка була для нього змiючкою Оленою з вiдомоi казки «Телесик».

…Жили собi дiд та баба. Вже i старi стали, а дiтей нема. Журяться дiд та баба. «Хто нашоi смертi догляне, що в нас дiтей нема?» От баба й просить дiда:

– Поiдь, дiду, в лiс, вирубай там менi деревинку та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати, ото буде менi хоч забавка.

Дiд спершу не хотiв, а баба просить i просить. Послухався вiн, поiхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Положила баба ту деревинку в колисочку – колише й пiсню спiвае:

Люлi, люлi, Телесику,
Наварила кулешику, —
Iз нiжками, iз ручками,
Буду тебе годувати!

Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечерi спати. Встають уранцi – аж з тiеi деревинки та став синок маленький. Вони так зрадiли, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.

Найулюбленiшою казкою Тимоша ще за його малолiтства була казка «Телесик», що ii часто йому розказувала матiнка i яку вiн напам’ять вивчив.

На все життя Тимiш запам’ятав тихий, лагiдний i ласкавий неньчин голос.

І сам бувало дiтям – як дорослим став, – розказував:

От вирiс Телесик i такий став гарний, що баба з дiдом не навтiшаються з нього. Якось вiн i каже:

– Зробiть менi, тату, золотий човник i срiбнее веселочко: буду я рибку ловити та вас годувати!

От дiд зробив золотий човник i срiбнее веселечко, спустили на рiчку – вiн i поiхав. Їздить Телесик по рiчцi, ловить рибку та годуе дiда й бабу… А мати йому iсти носить. Та й каже:

– Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далi.

Тут мати наварила йому снiдати, принесла до берега та й кличе:

– Телесику, Телесику,
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобi iсти й пити!

Телесик почув:

– Ближче, ближче, човнику, до бережка, – це ж моя матiнка снiдати менi принесла…

А змiя й пiдслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:

– Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобi iсти й пити!

А вiн чуе, що не матiнки голос, i каже:

– Пливи, пливи, човнику, далi!..

А коли ненька його гукала, то, впiзнавши ii голос, Телесик до берега приплив, наiвся, напився, вiддав матерi рибку, що наловив, вiдiпхнув човника i поплив знову.

От змiя бачить, що нiчого не вдiе, надто в неi товстий голос, то пiшла до коваля:

– Ковалю, ковалю! Скуй менi такий тоненький голосок, як у Телесиковоi матерi!

Коваль i скував. Змiя пiшла до берега i стала Телесика кликати, а вiн подумав, що то мати його гукае. Приплив до берега, змiя його ухопила з човна та й принесла до своеi хатки.

– Змiючко Олено, натопи пiч так, щоб аж камiння розпадалося, та спечи менi Телесика, а я пiду гостей покличу та будемо гуляти.

Оленка натопила пiч так, що аж камiння розпадаеться, а тодi й каже:

– Сiдай, Телесику, на лопатку!

– Але ж я не знаю, як сiдати, – i руку на лопату поклав.

– Так? – питае?

– Та нi ж бо, нi! Сiдай зовсiм!

Вiн поклав голову:

– Отак, може?

– Нi-бо, сiдай увесь!

– А як же? Хiба так? – та й поклав ногу.

– Та нi-бо, сiдай увесь!

– Ну так покажи ж, – каже Телесик, – бо я не знаю, як.

Вона й почала показувати, та тiльки сiла, а вiн за лопату та й укинув ii в пiч i заслiнкою пiч затулив, а сам замкнув хату, залiз на превисоченного явора бiля двору та й сидить.

От змiя прилiтае з гостями.

– Змiючко Олено, вiдчини!

Не чуть.

– Змiючко Оленко, вiдчини!

Не озиваеться.

– От вража Оленка – вже десь повiялась!

От змiя сама вiдчинила хату, повходили гостi, посiдали за стiл. Вiдслонила змiя заслiнку, вийняла печеню та й iдять, – думали, що то Телесик. Попоiли добре, повиходили на двiр та й качаються на травi.

– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наiвшись!

А Телесик iз явора:

– Покотiться, повалiться, Оленчиного м’ясця наiвшись!

От вони й угледiли Телесика на яворi i все збагнули, кинулись до явора та й давай його гризти…

Коли це летять гуси, Телесик iх i просить:

– Гуси, гуси, гусенята!
Вiзьмiть мене на крилята.
Та понесiть до батенька,
А в батенька – iсти й пити.
Ще й хороше походити!..

…Із серденьком, що трiпотiло й завмирало, слухав маленький Тимiш мамину казку про кмiтливого i небоязкого Телесика – ненавидячи змiючку Оленку та радiючи, як Телесик ii перехитрив…

Гусеня, що вiдбилося вiд своiх, тодi врятувало Телесика, взявши його на крилята своi. І понесло – як явiр уже трiщав i хилитався, так змiюки його завзято гризли, – до батенька…

Пригадуючи казку свого дитинства, Тимiш i звав злу мачуху змiючкою Оленкою i мав вiд того якусь не дитячу втiху.

Звав, звiсно, по-хлоп’ячому, наче ображений малюк, який нiяк не мiг забути завданоi йому ще в дитинствi кривди, звав мачуху змiючкою Оленкою навiть i тодi, коли вже вирiс i заматерiв у доброго козака; звав, бо все не мiг позбутися образи, завданоi йому мачухою. І йому завданоi, i батьковi його, який теж – щоправда, потай – страждав вiд того, що кохана Олена Прекрасна таке з ним вчинила.

Зрадивши гетьмана, мачуха зрадила водночас i сина його Тимоша. І за це вона мала бути покараною – зрада не прощаеться. Тим паче, змiючцi Оленцi. І Тимiш без жалю й спiвчуття винiс iй крутий вирок.

Козацькi звичаi були суворими. З давнiх-давен на Сiчi тяжко каралися такi злочини, як бiйка та вбивство людини (особливо козака козаком), крадiжки чийогось та громадського добра, втрата совiстi та обов’язку перед товариством, зрада товариства i справи, якiй служиш, ганебна втеча з поля бою… Щоби вирiшити долю гетьманшi (а втiм, про себе вiн ii вже остаточно вирiшив) i винести iй належну ii вчинковi кару, в Суботовi, щоправда, за вiдсутностi гетьмана, спiшно було зiбрано Малу козацьку раду, на яку запросили окремих старшин i знатних козакiв.

– Що будемо чинити, товариство, з гетьманшею за ii дiяння – милувати чи карати? А якщо карати, то якою карою – лютою чи…

Так почав Тимiш, який за вiдсутностi гетьмана був за старшого в Суботовi.

– Лютою, – повторив, – чи…

– Без «чи», – загули голоси. – Лютою! Тiльки лютою!

Тимiш схвально кивнув, iншоi вiдповiдi вiд старшин i знатних козакiв вiн i не чекав. Та винуватиця й не заслуговувала iншоi. Гетьманша вчинила не одне зло, а вiдразу аж три злодiяння: зрадила мужа свого, гетьмана, зайнялася крадiжками з полковоi каси, пiдбивши до цього i свого коханця, взяла участь у потаемнiй змовi проти гетьмана – iз замахом на його життя.

– А кожна така кара заслуговуе смертi. А iх зiбралося три. Тож i виходить, що гетьманшу треба тричi карати смертю.

І рада остаточно винесла вирок, що не пiдлягав переглядовi: смерть!

Гетьманич схвалив ii рiшення.

Звiстку про те, що iй винесено смертну кару, гетьманша сприйняла на диво спокiйно – Тимiш од неi такоi мужностi не чекав. Гм… Похвально. Хоч злодiяння ii не можуть бути прощенi чи пом’якшенi – вона залишалася все тiею ж змiючкою Оленкою, як звав ii Тимiш.

І хоч кару iй винесли сувору, Тимiш iще вiдчував до неi лють. Це було не по-козацькому – до поверженого ворога потрiбна хоч якась поблажливiсть, тим паче до жiнки, але гетьманич нiчого з собою та зi своiми почуттями вдiяти не мiг – так ненавидiв мачуху. Щоправда, ненависть його до мачухи тодi ледь-ледь було похитнулася – злодiйку вже повалено. Та ще коли вiн побачив, з якою вiдвагою вона трималася i з яким спокоем зустрiла винесений iй найвищий вирок.

– Що ж, – нi на кого не дивлячись, мовила гетьманша (власне, вона дивилась у простiр, вочевидь, у вiчнiсть), – Я недарма жила i жила так, як i належить жити жiнцi, котра чогось iз себе варта. Я кохала i була коханою. А що ще треба для жiнки? Щоправда, за це доводиться розплачуватися. Але кохання варте будь-якоi цiни.

– Вiдьма, – зашипiли козаки. – Не iнакше, як клята басаврючка-бiсiвка! Кiнчайте з нею!

Тимiш востанне глянув на мачуху, але вже чомусь без зла i, чомусь зiтхнувши, махнув рукою. Махнув вiдчайдушно, наче на щось тяжке зважуючись.

– Чинiть з нею так, як i належить чинити з вiдьмою, з клятою басаврючкою-бiсiвкою! Одяг вiдьмi тепер нi до чого, нi цноти, нi стида вона не вiдае. Як вони, бiсiвки, чинять, бувае, з нами, так i ми вчинимо з ними.

Гетьманшу, вiдвертаючись од неi чи вiдводячи погляди убiк, роздягли. Засуджена на те ганебне дiйство навiть уваги не звернула.

– Вiдьма, – шепотiли козаки. – Істинна бiсiвка! І як вона окрутила нашого гетьмана?!

Потiм те було вчинено i з ii коханцем, який, вже роздягнений, гнувся та затуляв руками свое стидне мiсце…

І Тимiш, зважившись, глянув на голу гетьманшу – жiнки у нiй вiн тiеi митi не бачив, тiльки вiдьму. Козаки теж бачили у нiй вiдьму, але дивувалися: роздягли ii догола, але хвостика, як то мае бути у вiдьми, в гетьманшi не виявили.

– Вiдводить, бiсiвка, очi, – вирiшили суддi.

І тодi Тимiш вигукнув, намагаючись дивитися в очi мачухи:

– Оце тобi, змiючко Олено, i за Телесика, i за все твое зло, заподiяне гетьману! – До козакiв крикнув: – Садiть ii на коня i – пiд зашморг!..

Гетьманшу посадили на коня.

Руки iй зв’язали за спиною, а коня пiдвели пiд в’iзну браму – була вона висока, мурована з дикого каменю, – пiдвели до зашморгу, що звисав. Надiли той зашморг гетьманшi на ii нiжну (гетьман, бувало, називав ii лебединою) шийку i пустили коня вчвал.

Кiнь подався, гетьманшу вирвало з сiдла, i вона повисла у зашморзi пiд брамою… Те саме було вчинено i з ii коханцем, з ключником, якому доручили полкову скарбницю, а вiн ii обкрадав…

Закоханi – голi-голiсiнькi – посмикались пiд брамою в зашморгах, посмикались i затихли.

Навiки.

Як Олена Прекрасна зi Спарти, так i Олена Прекрасна з Чигирина закiнчили навдивовиж однаково, адже знехтували правiчним застереженням: не сiй вiтер, бо пожнеш бурю…

А старому гетьману ще довго-довго iнодi вчувалось, як Олена Прекрасна-Прегарна йому наспiвуе:

Козаче-соболю,
Вiзьми мене з собою…

І тодi гетьман вiдчував на сухих пошерхлих губах, на язицi такий солодкий-солодкий смак кислючих цитрин, подарованих йому патрiархом Паiсiем, коли вiн вiнчав його з Оленою Прекрасною…

Але вряди-годи згадував – мимовiльно, бо згадувати, аби не ятрити душу, не хотiв, – як син Тимiш величав його другу жону, що була Оленою Прекрасною:

– Змiючка Оленка…

А раптом… раптом вона i справдi була такою – змiючкою Оленкою? Тiльки хотiла не Телесика з казки знищити-погубити, а його, гетьмана Козацькоi Украiни, який так ii кохав… так кохав…

І тодi, як згадував, солодкий смак кислючих цитрин ставав у його душi нестерпно гiрким, i вiн до кiнця свого життя так i не змiг позбутися тiеi гiркоти, що нею обдарувала його Олена Прекрасна.

Вона ж – змiючка Олена…



І Тимошу недобру долю, мабуть, теж навiщувала вона, змiючка Олена.

Коли ii вже голу садовили на коня i в’язали iй за спиною руки (дивно, але тiеi митi в душi гетьманича навiть ворухнувся якийсь жаль до мачухи, що його вiн поспiшив хутчiй стлумити в собi, як гаддя яке – вiн був дещо жорсткуватим i сентиментiв не терпiв), так ось тодi вона якось чи не насмiшкувато глянула на спадкоемця ii чоловiка i раптом проказала, як проспiвала:

– Бувай, гетьманичу! До скороi зустрiчi!

– Але ж ти йдеш на той свiт, – здивувався Тимiш.

– Тому й кажу тобi: до скороi зустрiчi!

І – як у воду, бiсiвка, подивилася. Чи, може, й наврочила йому таку долю iз помсти – вiдьми, вони на все здатнi.

– А в цьому свiтi, – ще встигла сказати гетьманша, – за тобою нiхто не буде побиватися, крiм, хiба, твого батька.



Тимiш був улюбленцем Богдана Хмельницького, старий гетьман мав на мислi передати йому свою владу i зробити сина гетьманом Украiни. І був би Тимiш добрим гетьманом, але… Доля у нього виявилася нещасливою. У 1652 р. Богдан Хмельницький, аби змiцнити свiй вплив на Молдову, оженив Тимоша з дочкою молдавського господаря В. Лупула Розандою. Але шлюб той виявився нетривалим. У Молдовi спалахнула затята i кривава боротьба за владу, i в тiй колотнечi господар Лупул почав програвати. Рятуючи тестя, Тимiш Хмельницький двiчi ходив у Молдову йому на допомогу з козацькими полками. У вереснi 1653 р. пiд час другого походу Тимiш в однiй iз сутичок бiля Сугави був смертельно поранений i помер на руках у товаришiв. І сталося це невдовзi пiсля народження в них iз Розандою двох синiв-близнюкiв…

Для Богдана Хмельницького це була тяжка трагедiя: адже вiн утратив не просто сина, а майбутнього гетьмана Украiни…

Тимоша поховають iз вiйськовими почестями в Суботовi, у Михайлiвському соборi, у присутностi патрiарха Антiохiйського.

Як пройнялося болем Богданове серце на похоронах улюбленого сина, на якого вiн мав такi надii, то й не вiдпустило до кiнця його життя. І помираючи, Богдан жалкуватиме гiрко… Нi, не тому, що помирае – iз цим вiн уже тодi змирився, – а тому, що втратив такого сина, надiю свою i надiю Украiни.

Горе свое гамував у серцi, зовнi залишаючись мовби безжурним. Як завжди, в побутi вiдзначався невибагливiстю i скромнiстю. Як i в етикетi. Венецiйський посол Альберто Вiмiна згадував про свою зустрiч з гетьманом:

«Усiм, хто входить до його кiмнати, вiн тисне руку i всiх запрошуе сiдати, коли вони козаки. У цiй кiмнатi немае нiякоi розкошi, стiни позбавленi всяких прикрас, за винятком мiсць для сидiння. У кiмнатi стоять тiльки грубi дерев’янi лави, вкритi шкiряними подушками… Дамаський килим простягаеться перед невеликим лiжком гетьмана, в головах його висять лук i шабля – едина зброя, яку вiн звичайно носить…»

А серце його, як зайнялося болем, наче огнем пекучим, за Тимошем, так i не вгамовувалося.

«Мабуть, така моя доля, – приречено казав сам собi. – А долю свою навiть на конi, навiть такому могутньому, як у iнього, не обскачеш…»




Частина четверта

Амiнь тобi, великий муже!


…Або в калюжi утопивсь,

В багнi свинячiм.

Амiнь тобi, великий муже!

Великий, славний! Та не дуже…

Якби ти на свiт не родивсь,

Або в колисцi ще упивсь…

То не купав би я в калюжi

Тебе, преславного. Амiнь.

    Т. Г. Шевченко

І привiв Богдан Хмельницький в дiм третю i останню свою жону – удову соратника Богдана Хмельницького Ганну Золотаренко. Ганна була на двадцять рокiв молодшою за гетьмана i не по лiтах розумною та владною. Вона щиро покохала гетьмана i принесла в його дiм i любов, i щастя, i достаток. Зумiла завоювати повагу козацьких старшин, вмiла пiдтримувати бесiду з iноземними гостями, i тi дивувалися розумовi, такту й освiченостi панi гетьманшi.

Ганна була сестрою нiжинських полковникiв Івана та Василя Золотаренкiв. Очевидно тому була крутоi вдачi, владноi, полюбляла верховодити i наказувати, тож нiчим не вiдрiзнялася вiд своiх братiв-полковникiв. Замужем була за козацьким полковником Пилипом (у народi прозивали ii Пилипихою). Богдан вiнчався з нею в Корсунi на початку серпня 1651 р. Житиме з нею гетьман у добрiй злагодi та нарештi вiдпочине пiсля рейваху з попередньою жоною. Тож постарався ii пошвидше забути i нiколи не цiкавився, де зрадливицю було поховано. А ось iз Ганною Золотаренко Богдан був по-справжньому щасливий i тiльки дякував Господу, що Вiн послав йому таку жону, як Ганна. Дiтей з нею не мав (вiк уже був не той), але Ганна доглядала його як велику, трохи вередливу, але загалом добру дитину. Вона впорядкувала запущений Суботiв, навела в ньому зразковий лад, i гетьман не впiзнавав свого хутора. Бiля будинку Ганна наказала посадити сад iз квiтниками, алеями та бiлими бесiдками-альтанками, де стомлений Богдан полюбляв вiдпочивати вiд трудiв праведних. Часто з дружиною. Задумавшись, брав ii руки в своi, так сидiв i чи то про щось крiпко думав, чи то мрiяв, поблажлива i якась щасливо-химерна посмiшка блукала пiд вусами в нього на губах.

І коли б то закоханий гетьман знав веселу пiсеньку «Чи е в свiтi молодиця?» про Ганнусю-Гандзю (а його Ганнуся була такою ж, як i пiсенна ii тезка), то неодмiнно спiвав би (голос мав пречудовий):

Чи е в свiтi молодиця,
Як та Гандзя бiлолиця?
Ой скажiте, добрi люди,
Що зi мною тепер буде?
Гандзя душка, Гандзя любка,
Гандзя мила, як голубка.
Гандзя рибка,
Гандзя птичка,
Гандзя – цяця молодичка.
Гандзю моя, Гандзю мила,
Чим ти мене напоiла:
Чи любистком, чи чарами,
Чи солодкими словами?

Інодi задумливо озивався:

– Ганно… Ганнусенько… Гандзюнечко моя…

– Що, мiй любий? – ласкаво озивалася дружина.

– Нiчого, Ганнусю. Просто менi захотiлося вимовити твое iм’я – мабуть, вiд щастя. Вочевидь, сама доля, забравши на той свiт твого першого чоловiка, вiддала тебе менi. Ось тiльки не хочу ранiше тебе помирати. Коли б разом… Чи ще краще – завжди, завжди з тобою бути.

А дружина старалася. Пiсля саду для розваги гостей завела оркестр та, буцiмто, навiть звiринець. (Може, це й перебiльшення – звiринець, але якихось кумедних тваринок вона тримала – i для розваги гостей, i для себе. Тварин, чи як нинi ми кажемо, чотириногих друзiв, вона любила та берегла.)

Гостей шанувала й охоче iх приймала, тож у гетьманському маетку в Суботовi гостi не переводилися. Кухарi – як тодi казали, скуснi – старалися, i гостей завжди чекали вишуканi страви. А замiсть банальноi – пхе! – горiлки гетьманша завжди частувала гостей дорогими вишуканими винами у срiбних кубках.

А гетьман навiть довiряв своiй дружинi-гетьманшi складати й видавати унiверсали, як називалися тодi рiзнi документи. В архiвi зберiгся унiверсал на власнiсть Густинського монастиря, пiдписаний «Ганною Гетьмановою-Богдановою».

В останнi три роки життя Хмельницький пожвавив дипломатичну дiяльнiсть. До Чигирина прибували посли володарiв багатьох краiн: московського царя, королеви Швецii, господарiв Молдови, Валахii та Семигороду, польського короля, кримського хана, Османськоi iмперii, донських козакiв. Бiля гетьманського двору дипломатiв вiтали полковники i супроводжували високопоставлених гостей до Богдановоi «свiтлицi». Гетьман iз родиною зустрiчав i частував прибулих. У фортецi залога стрiляла з гармат, i за кожним пострiлом Хмельницький виголошував тости на честь гостей. За столом разом iз гетьманом сидiли його сини i дружина Ганна Золотаренко.

Чигирин став столицею Вiйська Запорiзького, де вирiшувалися питання вiйни i миру, Суботiв набув статусу другоi резиденцii, де гетьман приймав iноземних дипломатiв «без протоколу», у домашнiй атмосферi.



Як свiдчать спецiалiсти (та й сучасники теж), поведiнка гетьмана засвiдчувала, що в нього холеричний темперамент, який часто виявлявся в рисах його характеру, так чи iнак впливав на його думки i дii. Сучасники звертали увагу на його тонкий розум, ерудицiю, вмiння передбачати розвиток подiй, сталеву волю гетьмана. Вiдзначають, що Богданова рiзкiсть у судженнях i запальнiсть у розмовi поеднувалася з м’якiстю i привiтнiстю, дотепнiсть iз мовчазнiстю, простота i щирiсть – з лукавством i мстивiстю, доброта – з суворою вимогливiстю i навiть жорстокiстю. В його характерi дивовижно сплелися воедино вiдчайдушна смiливiсть i холоднокровна обачнiсть, принциповiсть, що межувала з упертiстю, й готовнiсть до компромiсу. Отже, спецiалiсти дiйшли таких висновкiв: можна сказати, що то була цiльна, але водночас суперечлива людина.

Цiльна i суперечлива (значить, не така вже й цiльна) людина…

Гм… Це щось… гм-гм… суперечливе.

А що таке холеричний темперамент? За наукою, холерик належить до сильного неврiвноваженого типу. Це означае, що люди холеричного типу темпераменту можуть витримувати значнi психiчнi навантаження. Але – вкрай нестiйкi, пiдвищено дратiвливi.

Сильний тип нервовоi системи дозволяе iм легко долати труднощi, але неврiвноваженiсть заважае iм бути стриманими. Що сильнiше виражено холеричний темперамент, то бiльш вибуховим характером володiе така людина. Запальнiсть, нестримнiсть i агресивнiсть – найпомiтнiшi риси типових холерикiв. (Ще раз згадаймо, як 1653 р. Хмельницький, роздратований, агресивний i неврiвноважений, вихопив шаблю i власноручно «порубав черкаського полковника Єська» за буцiмто неповагу, виявлену до гетьмана.) Із цiеi причини спецiалiсти не радять сперечатися з холериком. Хоча вони швидко вiдходять i не можуть довго тримати конфлiкт. Якщо ж ви поступитесь холерику в суперечцi, вiн практично вiдразу ж заспокоiться та охолоне.

Вважаеться, що холерика легко впiзнати у натовпi: його рухи – напруженi та рiзкi. Хода – швидка, стрiмка.

Холерики надзвичайно самовпевненi, мають високу самооцiнку. Упевненi в собi i в своiх силах, часто аж надто самовпевненi. Але як розчаруються в iдеi, то вiдразу ж ii залишать.

Комунiкабельнi, легко йдуть на контакт. Але при цьому багнуть бути лiдером i всюди першим. Полюбляють пiдкоряти й контролювати оточення: у кожному вбачають суперникiв. Потяг до лiдерства в поеднаннi з нестримнiстю роблять характер холерикiв досить складним у спiлкуваннi.

Працездатнiсть iхня – нестiйка, залежить вiд зовнiшнiх обставин та особистоi зацiкавленостi. В роботi нестримнi, нетерпеливi, з труднощами опановують новий вид дiяльностi. Але якщо холерик зацiкавлений, то працюватиме наполегливо й обов’язково досягне бажаного результату.

Дружити з холериком не легше, нiж працювати чи просто спiлкуватися. У парi вiн буде домiнувати з постiйною гарячковитiстю та спалахами ревнощiв. Може неодноразово розривати вiдносини в поривi гнiву.

Сильна нервова система дозволяе iм швидко вiдновлюватись, тому часто холерики мало сплять, тож iм не обтяжливо працювати ночами.

Такий вiн, холерик.

Таким холериком, за свiдченням сучасникiв, був Богдан Хмельницький.

Добре це чи нi – не менi судити.

Ще в античнi часи було виокремлено чотири основнi темпераменти: сангвiнiк, холерик, меланхолiк i флегматик, але й сьогоднi нiхто не скаже, якi темпераменти кращi, якi гiршi. За І. Павловим, в основi сангвiнiчного темпераменту лежить сильний, урiвноважений i рухливий тип нервовоi системи; флегматичний темперамент породжуеться сильним, урiвноваженим, iнертним типом вищоi нервовоi дiяльностi; меланхолiчний – слабким, гальмiвним типом; а ось холеричний темперамент зумовлений сильним i неврiвноваженим нервовим складом, коли збудження переважае над гальмуванням…

У побутi гетьман був дуже скромним, носив простий козацький одяг i лише пiд час урочистостей та дипломатичних приймань одягав коштовне вбрання. І палац його в Чигиринi не вiдзначався пишнiстю. Гетьман вживав ту саму iжу, що й iншi козаки, не вiдмовлявся вiд мiцних напоiв. Захопленням його були голуби, у рiзновидах яких вiн чудово розбирався. Пiсля обiду чи вечерi курив люльку, мiг пiд настрiй заграти на бандурi.

І в той же час…

«За гетьманування Хмельницького його офiцiйна резиденцiя Чигирин мала вражаючий вигляд. За свiдченням сучасникiв, це була простора, висока i неприступна твердиня, оточена болотами i ручаями. «Малий замок» (цитадель фортецi), що пiдносився на горi, було видно вже на пiд’iздi до мiста. На його стiнах стояли 16 гармат, що сяяли на сонцi, наче золото. Бiля пiднiжжя Замковоi гори розташовувався великий двiр Хмельницького з гетьманською скарбницею. За вiдсутностi Богдана фортечним життям керував чигиринський полковник. Із поверненням Хмельницького назустрiч йому виiздили козаки Чигиринськоi сотнi, а у замку стрiляли з гармат, грали у сурми та били в литаври» («100 видатних украiнцiв», Киiв, 2006).



До сьогоднi збереглося понад пiвсотнi портретiв гетьмана, i все ж не просто зрозумiти, який вiн був насправдi на зовнiшнiй вигляд. Вважаеться, що найточнiше гетьмана вiдобразив на гравюрi гданський майстер Годiус, бо створив вiн ii за життя гетьмана. Гляньмо… Тонкi брови на втомленому обличчi пiдкреслюють вiдкритий i водночас владний погляд темних очей. Високе чоло, трохи задовгий нiс, закрученi донизу вуса, мiцно стуленi тонкi губи, круто зрiзане пiдборiддя. Був вiн, за свiдченням очевидцiв, трохи вище середнього зросту.

На портретах Годiуса на головi у Хмельницького зображено шапку, прикрашену страусовим пiр’ям i хутром. Гетьман вбраний в атласний жупан i верхнiй одяг – делiю з широким хутряним комiром i коштовними застiбками. У руцi вiн тримае булаву. Обличчя енергiйне, з виступаючими вилицями i довгим носом. Погляд – спокiйний i впевнений, але невеселий, на перенiссi та лобi пролягли глибокi зморшки. Вiдчуваеться, що це сильна, але дуже втомлена людина.

Мав мiцну будову тiла, як кажуть, «широкий у кiстках».

Правда, мiг бувати неймовiрно жорстоким. Спалахував, як порох, i тодi пощади вiд нього вже не було нiкому (як не отримала ii й Олена). У жовтнi 1653 р. у Чигиринi Хмельницький, як мовилося, власноручно «вийняв шаблю i порубав черкаського полковника Єська». За вiщо? А за неповагу, виявлену до гетьмана. (Потiм, щоправда, охоловши, «гетьман до козакiв поклонився тричi до землi та велiв iм дати дiжку меду».)



Вже була у нас мова про те, що Олена Чаплинська (вона ж водночас i Хмельницька, принаймнi побула нею якийсь час), розiгруючи з себе закохану в гетьмана, передала в тiй кутi меду, переграла саму себе i, посiявши вiтер, пожала, як i слiд було чекати, бурю. Як i ii далека-предалека попередниця зi Спарти Олена Прекрасна. Все, що Олена Прекрасна з Чигирина досягла своею грою, вона i втратила в один день – разом зi своiм життям. Як i ii далека попередниця зi Спарти.

Але втратила не лише Олена. За великим рахунком, утратив усе, що до того досягнув, i сам гетьман. Вiн теж переграв сам себе, тiльки не з Оленою, а з московським царем.

І йому це теж, як i Оленi ранiше, коштуватиме життя.

А все ж мовби складалося добре: вiтер дув у його вiтрила, вода лилася на його млин, але швидко все змiнилось, i виною тому був сам гетьман. Власне, його роздвоенiсть i намагання виступати проти польськоi шляхти, але – Боже борони! – не проти польського короля. А всидiти можна лише в одному сiдлi на одному конi…



Пiсля перших перемог вiйсько Хмельницького розташувалося бiля Бiлоi Церкви. Чомусь його дii вже тодi почали вiдзначатися нерiшучiстю: тепер уже мова не йшла про особисту помсту. Перебiгом подiй Хмельницький був поставлений на чолi широкого народного руху, результатiв якого вiн не мiг передбачити, i це його насторожувало. Гетьман змушений був iти за рухом. Сам вiн уже не проти був i замиритися з поляками. Із цiею метою навiть вiдрядив посольство до Варшави з вибачливим листом до короля – було й таке в бойовiй бiографii гетьмана. Про звiльнення Украiни вiд польсько-шляхетського панства вiн уже не думав. Вiн чи не злякався того, що сам же й розпочав. Але ж вiн не хотiв iти проти Польщi й короля, вiн вирушив вiдомстити шляхтi, зокрема своему кривдниковi Чаплинському, а воно раптом он як повернулося.

Посольство, прибувши до Варшави, вже не застало короля Владислава IV живим. Тому почалися переговори зi шляхтою, яка поставила ряд умов, що iх козацька рада не могла прийняти. І Хмельницький опинився як мiж двома вогнями: i тут гаряче, i там пече. І з поляками багнув помиритися, i зi своiми козаками через це не хотiв ворогувати. Ось тодi, вiдчуваючи хисткiсть свого становища, гетьман i звернувся до руського царя Олексiя Михайловича з проханням прийняти Украiну до складу Московськоi держави. Не вийшло з пiдданством у польського короля, вийде з пiдданством у московського царя, а без пана вiн не зостанеться – не звик без пана над собою жити.

Звернувся – i все…



Все (все, все!) втратив. Те, що до того досягнув такою дорогою цiною. Свого народу, який йому тодi так гаряче повiрив i пiшов за ним.



А ще вiн мрiяв – палко мрiяв, як коханий мрiе про пестощi коханоi, про ii згоду – заповiтна на той час його мрiя-забаганка: отримати з рук короля (самого короля, щоби було законно, щоби вiн не був самозванцем) гетьманську булаву та вiдповiднi клейноди. До всього ж, вiн нiколи не ставив собi за мету розгромити Рiч Посполиту, знищити ii як iмперiю, якiй вiн до того вiрно – разом iз батьком своiм – служив. Щоб клята гонорова шляхта i його сприймала як рiвного собi пана, а не як вискочня-холопа. Та й самозванця на додачу. І отримати булаву та клейноди саме з рук короля. І його палка мрiя нарештi збулася.

Вже пiсля врочистого в’iзду до Киева, коли його сприймали – i зустрiчали теж, – як законного гетьмана Украiни, вже будучи зверхником новоi держави, козацькоi Украiни, вiн iде до Переяслава i там…

Що сталося там i не лише вразило, а й шокувало всю Козацьку державу, що ii вiн очолював. У Переяславi вiн приймае високопоставлену польську делегацiю, що складалася з самих лише зверхникiв на чолi з королiвським комiсаром в Украiнi Адамом Кисiлем, яка прибула до нього на переговори. Прибула чи не миру в нього просити. А щоб його задобрити, привезла йому королiвське благословення.

За В. Сергiйчуком («iменем Вiйська Запорiзького»):

«20 лютого 1649 р. в Переяславi «на Шевськiй вулицi, перед резиденцiею Богдана Хмельницького, вiдбулася церемонiя передачi вiд нового короля (щойно обраного, Яна-Казимира. – В. Ч.) гетьманськоi булави i червоноi корогви з бiлим орлом. Хмельницький, вбраний у парчеву червону соболину шубу, стояв пiд бунчуком у колi полковникiв та iншоi старшини».

І вчорашнiй переможець полякiв приймае з рук iхнього короля гетьманську булаву, що ранiше йому вручили на Микитинськiй Сiчi козаки, вiрнопiддано дякуе його мосцi крулю найяснiшому i гордо випростовуеться з виглядом переможця: знай наших! Король (сам король!) вручив йому булаву, й отже, визнав його за гетьмана. Нарештi – НАРЕШТІ! – вiн тепер рiвний гоноровiй польськiй шляхтi! А разом iз гетьманською булавою його мосць найяснiший круль – вчора розбитий украiнськими козаками – передав Хмельницькому все Чигиринське староство – гнiздо клятого, але вже збiглого пiдстарости Чаплинського, най за ним i слiд западеться! І Чигирин звiдтодi стае столицею всiеi Украiни, що ii визнав сам король! І що з того, що вийшла казуiстика: прийнявши булаву з рук польського короля, Хмельницький де-юре i де-факто анулював усi здобутки й перемоги народно-визвольноi армii, всього украiнського народу у боротьбi проти польськоi корони!

Переможець попрохав ласки у переможених, отримав ii та став пiдданим розбитого ним короля! Вiдтепер уже подальша збройна боротьба проти польськоi корони i польського короля не мала анiякого юридичного пiдгрунтя. Але це – дрiб’язок. Головне, що пан Хмельницький законно отримав з рук глави держави гетьманську булаву i став нарiвнi з усiею шляхтою.

Щоправда, мине трохи часу i поляки зрадять його – навiть iз булавою iхнього короля, оголосять його, як i перше, холопом i схизматом, але то вже iнша рiч.

А тодi, в Переяславi – дався йому цей Переяслав, де вiн присягатиме, крiм короля, ще й московському царевi! – гетьмана нарештi було потiшено. І його заповiтна мрiя збулася: з рук короля вiн отримав булаву й визнання його рiвним шляхтi. Згодом, як поляки його зрадять i почнуть, зiбравшись iз силами, доки вiн тiшитиметься булавою, його бити й захоплювати Украiну, вiн забагне отримати з рук московського царя щось подiбне i в 1654 р. пiдписуватиметься, запобiгаючи перед царем – вiн, глава окремоi держави: «Гетьман Вiйська твоеi царськоi величностi Запорiзького з усiм Вiйськом Запорiзьким до лиця землi твоеi царськоi величностi чолом б’ючи».

Гм-гм…

Але, попри те, що вiн бив чолом так низько – до лиця землi, певно ж, i кректав, гнучись так низько, – попри те, отримав вiд московського царя…

Отримав звичайний пшик – Украiна стане згодом Малоросiею, однiею з провiнцiй iмперii, а сам гетьман, глава незалежноi держави, що ii вибороли козаки кров’ю своею, стане лише одним iз холопiв царя московського… Як кажуть, по заслугах i шана.

«Будьмо ж чесними перед собою й iсторiею, – закликае письменник-iсторик Богдан Сушинський, – i, за всiеi нашоi поваги до заслуг Хмельницького-воiна, скажемо собi те, що треба сказати.

Трагiчний приклад Хмельницького-гетьмана ще раз переконуе свiт, що нi могутня армiя, нi воля народу до незалежностi, нi сприятлива ситуацiя на мiжнароднiй аренi нездатнi самi собою забезпечити непiдлеглiсть народовi i процвiтання державi, якщо на чолi ii опиняеться людина, яка, хоч i сягнула вершин влади, але так i не змогла викоренити з себе iнстинкту придворного служки, iнстинкту лакея i чиношанувальника, який лишень бiля нiг повелителя почувае себе комфортно i впевнено. І байдуже якого: польського, московського – аби повелитель».

І далi як присуд (його винесла сама Історiя) про те, що «ще за життя Б. Хмельницького Украiна втратила все, чого досягла боротьбою, кров’ю сотень тисяч своiх синiв, у тiм числi незалежнiсть i державнiсть. Звiдси й ставлення до Б. Хмельницького, яке нiколи не було однозначним – спектр сягав вiд цiлковитоi беззастережноi героiзацii гетьмана як видатного сина украiнського народу до зрадника, який продав («пропив») Украiну Московii».

Свiй необачний, але такий катастрофiчний прорахунок збагне i сам гетьман – як кажуть, дiйшло! – i щось намагатиметься робити, аби виправити те, що вiн накоiв, але… Як нинi кажуть: поiзд уже пiшов. Та й Росiя того, що бере, назад уже нiколи не повертае. А будь-який договiр iй нiчого не коштуе перекрутити лише на свою вигоду. Та й самих договорiв вона – мае таку звичку – нiколи не дотримуеться. Пiдписаних, до речi, нею самою.

Історики зазначають:

«Надiя Хмельницького на приеднання за допомоги Росii украiнських земель, що залишалися пiд владою Польщi, розтанула, як лiд на сонцi. Тодi вiн уклав союзнi договори з ворогами Польщi Карлом X i угорським князем Д. Ракоцi. Послав iм на допомогу 12 тисяч козакiв. Гетьман i старшини тодi звинуватили царя у зрадi та порушеннi Переяславських статей. У своему листi до росiйського царя Хмельницький писав: «Шведи – люди честi: пообiцявши дружбу i союз, вони дотримуються слова. А цар, пiдписавши перемир’я з поляками та маючи намiр повернути нас у iхнi руки, вчинив з нами безсердечно».

Щоби Хмельницькому зацiпило – ач, до чого добалакався, московського царя у зрадi звинувачуе, – Москва послала до гетьмана послiв. Вони застали Богдана вже хворим, у постелi, але все одно накинулися на нього з докорами й погрозами… І 27 липня 1657 р. Богдан Хмельницький несподiвано помер – раптово й негадано – вiд апоплексii. Трапилося це в Чигиринi.



Перед смертю, вже вiдчувши свою близьку кончину, Богдан Хмельницький, скликавши в Чигиринi козацьку раду, на якiй мали вибрати нового гетьмана, звернувся до козакiв iз прощальним словом. І тодi з уст його, як дякував козакам за вiрнiсть, злетiли прегiркi, чи не полиновi слова:

«Бог знае, братове, чие це нещастя, що не дав менi Господь закiнчити цю вiйну так, як хотiлося: по-перше, ствердити навiки незалежнiсть i вiльнiсть нашу (це була головна мета Визвольноi вiйни Украiни i вона не здiйснилася насамперед через похибки самого керманича. – В. Ч.), по-друге, звiльнити вiд ярма польського також Волинь, Покуття, Подiл i Полiсся, одне слово, – усi землi, якими володiли великi украiнськi князi, i схилити iх пiд високу руку всеросiйського монарха (дався йому той всеросiйський монарх, який, не соромлячись, обдурив украiнцiв i Богдана Хмельницького передовсiм, унiщовивши Переяславськi статтi, ту частину Украiни, яку гетьман встиг йому вiддати, перетворив на провiнцiю Малоросiю, не менш безправну, нiж та, що лишалася пiд владою короля. – В. Ч.). Бог задумав iнакше. Не встиг я завершити свою справу. І вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде пiсля мене».



За Переяславськими статтями Украiна зберiгала свою територiально-адмiнiстративну автономiю та козацько-гетьманське самоврядування з традицiйними правами всiх ii верств. Козацький реестр визначався в 60 тисяч. Селяни, ранiше пiдвладнi польськiй шляхтi, одержували особисту свободу i землю. За мiстами визнавалися всi колишнi права. Православна церква посiдала панiвне становище… І так далi в цьому ж дусi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valentin-chemeris/zhinok-tam-na-tutun-minyali-abo-pershiy-podvig-bogdana/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения